За цей час ми кілька разів бачили незнайомих дрібних істот. Вони нас не атакували, у відповідь ми їх також не чіпали - лише ретельно перемальовували в блокноти з додавання опису: "не більше тридцяти сантиметрів зросту, має на голові гребні" або "збираються в маленькі зграї по шість-сім осіб".
А зараз ми завмерли й не рухалися, дивлячись на здорового - мабуть, більше ларка зросту, якщо стане на задні лапи - монстра з брудним, брунатним хутром, чимось віддалено схожого на ведмедя. Ведмедя з крокодилячою мордою, довгими вухами та спрямованими прямо на нас довгими рогами. А ще воно мало гострі пазурі - в мене ножі на кухні були коротшими. Та найголовніше - від нього йшов вбивчий запах аміаку.
Те, що перед нами не химера, підтвердив Вальдегор - він добре відчував не живу ауру.
Ми дружньо вставились на монстра, а він своєю чергою - на нас, і кожен вирішував, що робити далі.
Створювати захисні щити я не вміла, а вогонь міг лише роздратувати. Хлопці теж, схоже, замислились, обираючи найкраще рішення. Був, звісно, варіант бігти, але щось підказувало, що ця тварюка набагато більш маневровіша, та й ліс краще знає.
- Є пропозиції до дій? - запитала я й потихенько вкрилась лускою.
- Ти можеш трансформуватись повністю та полетіти звідси, - запропонував Гор.
- Збожеволів? Я між вами - сама невразлива. Чи забув?
- А давайте ви тихенько постоїте, а я спробую на цьому чудиську сонне закляття, - запропонував Атарільдо. - Хоча давайте втрьох: я говорю - ви повторюєте. При цьому уявляйте, наче заплутуєте його в кокон, як павук метелика.
План добрий Бо в мене в голові - лише наздоганялки та полювання.
Террі почав вголос читати заклинання, а ми за хвилину приєдналися до нього. Добре, що заклинання було не на ельфійський, бо я тільки вивчаю цю мову, а вимова настільки жахлива, що випадково можу призвати демона. Я і на загальній досі з акцентом розмовляю, а тут ще й ельфійська.
Наше монотонне читання не подобалось чудовиську, але воно лише інколи нервово смикався, тож коли раптово впав - я злякалась та створивши вогняну кулю запустила в нього.
- Ята! - тільки й встиг застережливо викрикнути Вальдегор.
Та на щастя нічого поганого не відбулося.
Чудовисько голосно хропіло та яскраво палало. Пожежа скінчилась, залишивши нам лише купку попелу та обгорілі кістки. Ми, звісно, подискутували, чи можна їх використовувати для амулетів, та не згадавши жодного виробу, просто залишили на місці. Лопатою працювати ніхто не хотів.
***
Але пригоди на цей день не залишились.
Ночували ми просто неба, розбивши табір на невеличкій галявині. В перші дві ночі я прокидалась від кожного звуку, а вже на третю трохи звикла та стала більше довіряти захисним артефактам, розставленим по периметру табору. А переконавшись, що місцева фауна на нас майже не звертає увагу, якщо її не чіпати, нічні чергування розподілили по одиному.
Вальдегор чергував першим, тому мене здивувало, що він разом із Террі також розбудив мене.
Розбудив не просто так, а помилуватися на політ величезних метеликів, що світилися в ночі. Їх було тисячі. Вони летіли в кількох метрів над землею, дозволяючи їх добре роздивитися. Аттарільдо не витримав й, схопивши блокнот, почав малювати. Я ж із вампіром мовчки спостерігала, як півметрові комахи, не перетинаючи захисний кордон, пролітали повз табору далі в ліс, розганяючи своїм світлом темряву вікового лісу не гірше зірки.
Політ сакінчився, а його залишки ще мерехтіли поміж стовбурів дерев.
- Хтось знає їх назву? - запитав ельф закінчивши малювати.
- Я їх вперше бачу, - зізналась я.
- В моїй голові також нема спогадів про цих комах. Та в мене інше питання: при таких розмірах наскільки небезпечні їх гусениці? Ви уявляєте, скільки їм потрібно їжі? - запитав Вальдегор.
Якщо до цього я навіть не замислювалась над цим питанням, усе ще перебуваючи в захваті від видовища, то одразу після слів білявчика здригнулась, уявивши голі поля.
Ми з кожним днем все глибше заходили до лісу та все частіше зустрічали невідомі рослини.
Здоровенне, темно-зелене листя тернів намагалось ужалити Самідіра, а бродячий плющ прямо на наших очах з’їв цілого оленя. Тварина також була не звичайна - зі спини в неї стирчали голки, а на хвості було жало. Мені хотілось залишитись та подивитись, чи не отруїться рослина таким обідом, та Вальдегор не дав мені затриматись.
А ще ми зустріли дивні дерева. Спочатку вони махали гілками, а потім… потім за допомогою кремезних корінь, водили хоровод навколо галявини, на якій ми зупинились. Час для свого танцю вони обрали на світанку - небо на сході тільки почало світліти, - і завершили, щойно зірка повністю показала свій диск. Мені то що, я не спала коли почалась ця вистава. А от хлопці, ледь розплющивши очі, злякались та схопили свої мечі.
Надзвичайне місце.