- Звісно.
- Тоді я знаю, чому це місце виглядає так, начебто з нього тікали, не збираючи речі.
Й замовчав. От любить ельф ці паузи.
- Добре, добре. Зараз розповім. Мені в дитинстві розповідав старший брат, як магія в Гаяв-Токі вийшла з-під контролю. Усе, де було хоча б зерно магії. Дерева ожили й почали атакувати жителів. Артефакти вибухаючи, спричинаючи пожежі. Заклинання, накладені на будівлі та дороги, викликало землетруси. Спроба нейтралізувати магію провалилась - лише погіршила ситуацію. Незабаром усе це вийшло за межі міста й, наче лавина, охоплювало нові території. Тому була масова втеча з цієї частини світу.
- І як довго це тривало? - запитала я.
- Десятиріччя. Сюди намагались повернутись, але не затримувались надовго. Минуло дві сотні років - почалась війна. А тут стали помічати перших чудовиськ. І поки розумні вирішували, на чиєму боці правда - нерозумні спокійно оселялися та розмножувались. Після оголошення миру вирішили розібратися з цією проблемою - та було запізно. Цілі орди потвор, з невтримним бажанням знищувати, зайняли ці землі. Було декілька спроб їх звільнити - всі закінчились поразкою. От тому Вільні Землі досі вільні.
- А якщо були землетруси, то чому дома цілі? - запитала я коли друг закінчив розповідати.
- В мене є підозра, що все це була ілюзія, - відповів Террі.
- Настільки сильна, що люди не лише одяг з посудом залишили, а й коштовності? Ята їх цілу скриню знайшла в комоді.
Я винувато схилила голову, моя драконяча натура вимагала їх забрати собі, з чим я й досі боролась. Совість проти жадібності.
- Я не здивуюсь, якщо це опиниться правдою. Залишається лише декілька питань: хто цьому посприяв та чому він цим зараз не користується?
Ельф замов - мабуть, і йому прийшла в голову думка про нашого загадкового спостерігача.
- Якщо це через нього тут таке відбулось - не дивно, що він розігнав усіх небезпечних тварюк до кордону, - підсумував вампір. - І ще. Не відомо, які він тут встановив пастки і як вони реагували на нашу магію.
Вальдегор слушно говорив. Магією ми користувались постійно: вогонь розвести, дерево з дороги прибрати, освітити темряву чи захист навколо табору встановити. Вчора воду гріла для ванни.
- Отже, сьогодні-завтра більше не використовуємо магію, й подивимось що буде, - завершила я. А після повернулись до вивчення книжок.
Злива закінчилась несподівано, наче кран перекрили. За добу вода залишила вулиці міста, й зараз дороги вкривав слизький, зелений наліт від невідомої рослини. Крихітне кругле листя було прикріплено до тонких гілочок, яке більше нагадувало коріння, та мало той самий запах аміаку. Запах, який супроводжує будь-яких немерців.
- Я не здивуюсь, якщо ядро цього дива ми знайдемо там, - сказав Вальдегор, вказуючи на невеличкий ставок розташований у центрі виявленого парку.
- Згоден. Та наближатись до нього не раджу - темна енергія так й тягнеться до нас.
- А я б підійшла. Може щось корисне знайду.
- Ята! - покликав мене Террі й боляче схопив за руку.
А до мене щойно дійшло, що я, наче загіпнотизована, намагалась дістатися до води.
- Дякую. Попустило. В центрі водосховища є якісь коштовний камінь-артефакт - він змушує мою драконицю до нього наблизитись.
- Краще йдемо звідси, - ельф не випускав моєї руки та потягнув за собою.
Але піти просто так не вдалось. Щойно ми озирнулись, як помітили величезну рослину, схожу на мухоловку мого світу. Бутон-щелепа розкрився, і ми змогли оцінити довжину й гостроту іклів.
- Біжимо! - викрикнула я та потягла ельфа в бік невеличкої споруди. Вампір трохи затримавшись, але хутко нас наздогнав.
Рослина, набираючи швидкості, вміло маневрувала між деревами - ще трохи, й наздожене нас. Та раптово нам на зустріч “вистрибнули” ще шість.
Вальдегор одразу перекинувшись туманом напав на першу, звільняючи нам шлях для відступу. Тим часом Террі, діставши лука, спробував здолати потвору срібляними стрілами. Самідір прийняв бойову форму вовка з рогом та шипами. Я ж в свою чергу частково трансформувалась - бо окрім цих семи “квіточок”, на горизонті помітила ще. Доведеться покладатися на міцні пазурі та непробивну луску.
В крові заграло бажання полювання, тож, не звертаючи на оклик друга, побігла в саму гущу цього квітника. Корити себе не стала - хоча й розуміла всю дурість цього вчинку, та іншого способу витягти мого ельфа не бачила. Добре, що Вальдегор вмів злітати.
З кожною хвилиною кількість рослин зростала, тож я давно перестали косити погляд в бік друзів, зосередившись на противнику. І все одно пропустила один з бутонів. Він розкрив свою пащу - і мене… проковтнув.
Мене проковтнуло!