Як же всередині смерділо. Ледь свідомість не втратила. Та ще й ця гидотна слиз. Чи шлункова кислота. Фе! Але якщо нічого не робити - то мене зараз переварять.
Але що? Що робити?
Спочатку спробувала роздерти потвору зсередини - та стінки його шлунка були міцними й погано дряпались. Потім спробувала магію вогню. Не знаю, якою гидотою був наповнений шлунок, але він почав горіти. Кисню, й так майже не було, а тут його стало ще менше. Рослина ж від болю смикалась, кидаючи й мене зі боку в бік.
Я розізлилась. Сильно. Аж до темряви в очах. Тож сильно здивувалась, коли опинилась на свіжому повітрі. Спочатку вирішила, що рослину вбили, тим самим звільнивши мене. Та все виявилось інакше.
- А звідки ти в такому вигляді повернулась? - запитав мене Філл. - Улла! Хутчіш сюди, треба твоя допомога!
Озирнувшись, одразу вилаялась рідною мовою. Я опинилась біля Лісового Будинку. Телепортація. От не могла трохи пізніше проявитись?
- Ята! Як? Що трапилось?
- Потім розповім. Відійдіть трохи. Там хлопцям треба допомога.
- Я з тобою…
- Ні. Тебе там не вистачає. Й так сподіваюсь, що залишилось кого рятувати. Відійди трохи, прошу.
- Добре, - погодився ал’єр, відходячи від мене якомога далі.
Як же це боляче - повна трансформація. Це було моє перше свідоме перевтілення. І перший політ. Попередньо скориставшись компасом та визначившись с курсом, я злетіла. Крила вверх-вниз, вверх-вниз. Впала. Знов злетіла. Вверх-вниз, вверх-вниз. Та більше не падала. Я летіла. От чого я цього раніше не зробила?! Але саму себе лаяти зараз - марна трата уваги. Мені хвіст виявилось треба тримати рівно. Рівно!
Щойно пристосувалася до польоту та стала набирати швидкість - зрозуміла, що ліс внизу, який я пролітала повз, дуже швидко змінювався. А за хвилин десять я повернулась до Гаяв-Тока.
Хлопці, хвала силі, були живі. Їх затиснуло біля споруди, яку ми спочатку хотіли використати як укриття. Гор захищав Террі, а той, коли була нагода стріляв з лука звичайними стрілами. Декілька експериментальних стріл з вибухівкою, вже встигли закінчитись до моєї появи. Про їх використання свідчили обвуглені стебла.
Окрім друзів, з висоти я змогла розгледіти й центр ставка. Драконів зір добре бачив, що майже на поверхні води знаходився камінь-артефакт. Недовго думаючи, взяла й “плюнула” в нього вогнем. Вода зашипіла в спробі загасити полум’я. Та я “плюнула” ще раз, й ще, й ще - поки камінь не тріснув навпіл від високої температури.
А потім мені прийшла в голову думка: таким же чином розібратись із рослинами. Квіточкам вогонь не сподобався, та я їх не запитувала - просто палила все підряд. Так розігралась, що ледь не забула про друзів та фамільяра внизу.
Спустившись на землю, я використала воду зі ставка, щоб загасити пожежу. Магістр Дафстін може мною пишатися.
- Ята! Ти як? Не поранена? Як ти врятувалася з пащі? Ти не казала, що вже добре володієш полум’ям дракона. Ти ж… назад обертатись думаєш? - складалось враження, що до мене зверталось одночасно цілий натовп, а не двоє друзів.
- Зі мною все в порядку. З пащі телепортувалась прямісінько до Лісового Будинку. Потім там повністю трансформувалась - та швидко прилетіла до вас. А де Самідір? - говорити в такому вигляді було важко - та я впоралась.
Переконавшись, що ці двоє майже не поранені, я стала шукати свого вовко-коня, та ніде не бачила.
- Він подався на схід майже одразу, як тебе проковтнули, - відповів Атарільдо. - Більше я його не бачив.
- Я також, - підтвердив Гор.
- Самідір! - голосно покликала я свого фамільяра.
- Самідір! Самідір! - підхопили хлопці.
Та він не з’являвся. Я вже готова була розплакатись, коли почула перебір вовчих лап.
- Самідір! Де ти був? Я думала, що втратила тебе! - кинулась я до пухнастика з обіймами.
Фамільяр же, вставши на задні лапи, облизував мені обличчя. А ще я зрозуміла, що він, відчувши мене на великій відстані, побіг рятувати. Мій молодець. Мій красень.
На сьогодні вражень було достатньо, тож ми повернулись до вже відомого нам будинку.
Де на мене чекала чергова трансформація.
Ранок я провела в тиші. Хлопці міцно спали, незважаючи на вчорашню злогоду, а я намагалась зрозуміти, як мені вдалось телепортуватися. Вміння переміщатися в просторі - одне з найкорисніших. Я ще вчора хотіла повторити його, та мені не дали. Тож, скориставшись майже самотністю, Самідір сидів поруч не відходячи від мене з вчорашнього дня, почала чаклувати.
Спочатку я опинилась біля воріт Норгерда, при цьому добряче налякавши стражу, потім на одному із майданів Дорима, потім в лазнях, й знову в Норгерді. Наступним колом було місто перевертнів, храм де з Террі ночували, Дорим, та знов Норгерд. І лише за третім разом опинилась в Маг-Рівіку - а точніше, в шкільному парку. Тут вже вирішила скористуватися своїми ногами, та пішки дійти до своєї крамниці.