- Буду намагатись стримувати себе, - пообіцяла я, а сама з усесвітньою скорботою дала себе вивести звідси. Бо так хотілось ще раз торкнутися кулі.
А от вночі мені приснився дивний сон.
Начебто людина, закутана в плащ, називала мене “Хранителем” та вимагала від мене якогось ключа: “Віддай мені його. Віддай.”
Добре, що мене розбудив Самідір, який тепер постійно спав поряд. А то б відала того ключа - хоча знала, що цього робити не можна.
Сьогодні ми знайшли головну бібліотеку та архів міста, де лежали історичні записи. А ще - черговий артефакт. Та в його активації моєї вини була лише третина, бо ніхто так точно й не зміг сказати, що саме її спровокувало: непомітний перемикач чи просто наша присутність.
Цього разу артефакт був корисним. Принаймні так на початку ми вирішили.
На круглому столі по центру стояла синя призма, з якої з’явилось зображення чоловіка в старовинному одязі. Те, що він був не людиною, видавали очі: зелена райдужка на все очне яблуко та вертикальна зіниця.
- Вітаю тебе, мій спадкоємицю, - раптово заговорив він. - Я радий, що ти дістався цього місця цілим та неушкодженим, а також зміг, розгадавши загадку, запустити механізм.
Ми втрьох переглянулись - ніхто загадок не чув та жодної не читав, а тим паче не розгадував.
- Ви можете відповісти на наші питання? не втрималась та запитала я.
Схоже, що ні, бо зображення смикнулось, та замість відповіді продовжило:
- Я - останній імператор Фальграм з династії Зондрика. Я призначаю тебе, мій спадкоємицю, стати на захисті цих земель від Темної Орди.
Зображення знов почало смикатись, а голос - “квакати”. Все, що ще змогли розібрати - побажання вдачі та перемоги перед тим, як ілюзія згасла.
- На роль спадкоємця більше походиш ти, Ята, - промовив Атарільдо.
- Але я не з цього світу. Тому не можу бути чиїмось спадкоємцем, - й озирнулась на Вальдегор.
- А я тим паче. Я ж вампір, а Фальграм був драконом.
- Мабуть, артефакт зламався, - підсумувала я, а в глибині душі розгорнулась невеличка війна. Одна половина хотіла цілковито володіти цими землями, а іншу до сивини лякала така відповідальність.
Та на цьому вистава не закінчилась. Призма спочатку засяяла, а потім з неї вилетіла невеличка куля енергії. Щось підказувало - вона шукає спадкоємця.
Спочатку куля підлетіла до мене. Покружляла трохи поряд, а потім попрямувала до Террі, який намагався навіть не дихати, а потім - до вампіра, що вже сховався під столом. Куля розгубилась, не знаючи кого обрати. А як інакше пояснити те, що вона ще кілька разів підлітала до кожного з нас? Й поки вона наближалась до одного, двоє інших намагались непомітно вийти з кімнати. Та марно. Енергія “втомилась”, повернулась до призми, збільшилась в розмірах, почала пульсувати.
- Біжимо.
Ми й побігли. Та марно - куля вибухнула раніше, наздогнавши нас енергетичною хвилею.
***
Опритомніли десь о півдні.
- Нічого собі, - після кількох невдалих спроб мені вдалося піднятися з підлоги. - Ви як?
- Я майже нормально, тільки ноги ледь тримають, а от Гору схоже не дуже.
Й дійсно - вампір усе ще лежав на підлозі, в марній спробі ворухнутися. Лише очима кліпав від безсилля.
- Давай допоможу, - спробувала хоча б посадити друга, але той від болі аж крикнув.
- Не зупиняйся, - ледь промовив він, не втрачаючи надії підвестись.
До мене приєднався ельф, й вже вдвох ми змогли поставити Вальдегора на ноги та витягти на свіже повітря.
Посадивши вампіра на лаву, я звернулась до Террі:
- Зможеш зараз вполювати якусь нормальну тварину, щоб Гор зміг випити її крові?
- Так. Я бачив за містом кролів та вепра, спробую знайти їх.
- Зачекай. Візьми з собою Самідіра. Ти допоможеш в полюванні? - це я вже звернулась до фамільяра, який постійно був зі мною. Навіть коли я була непритомною - сидів поряд, та інколи мене облизував, намагаючись привести до тями.
Знову лизнувши мене в обличчя, Дір змінив форму вовка на бойову і підійшов до Террі.
- Повернемось ще до заходу сонця, - пообіцяв ельф і вирушив в сторону воріт. Його хутко наздогнав Самідір та ткнувшись носом вказав, щоб той сів йому на спину, що гостровухий й зробив.
Я ж своєю чергою почала озиратися в пошуках того, що полегшить транспортування Вальдегора до будинку.
***
Сонце майже сіло, а мисливці не повернулись. Я почала хвилюватись і обмислювати, чи можна залишити Гора самого й піти на пошуки. Даремно я запропонувала ельфу полювання - треба було самій цим зайнятися. Але й залишити Террі доглядати вампіра не могла. Вальдегор майже постійно був не притомний, але коли приходив до тями - намагався мене вкусити. Луска мене рятувала, а от щоб могло статися з гостровухим - навіть уявити страшно.
Двері скрипнули, та незабаром в кімнаті з’явився Террі.
- Це все що мені вдалось зловити, - вказав він на мішок, що смикався. - Лише одного кроля.