На це я лише відкрила рота, та не проронила ані звука. Мені вистачило й того, що мене кличуть “імператором”, а не “імператрицею”. Начебто той, хто розмовляв зі мною, був голографічною програмою, запрограмованою лише на одне звернення, тому й не бачив хто перед ним. Та поки я мовчала, чоловік продовжив:
- Мене колись звали Ільгім Отто, король Танарії, чиї землі зараз належать вам. І хоча в минулому житті був правителем, зараз являюся лише вашим слугою.
- Щооо?!!! - не витримала я. Мені тільки немерця в якості прислуги не вистачало для щасливого й спокійного життя.
- Не лякайтесь, - тим часом продовжив цей Ільгільм Отто, доводячи що наша розмова - двохстороння. - Зараз я лише хочу вам передати подарунок.
- Не треба мені ніяких подарунків, - відповіла я, спостерігаючи, як контур пропускає немерця-зомбі. Я зібралась - з одним ворогом повинна й сама впоратись.
- Цей подарунок вам необхідний. Це - ключ.
- Який ключ? - а сама замислилась, чи не його від мене вимагали уві сні.
- Ключ від цих земель, - й мені протягли сіру ганчірку.
Я не втрималась та взяла. Ох, ця іноді не контрольована жадібність драконів… Всередині мене очікував не звичайний ключ, а металева пластина розміром з третину моєї долоні, вся розмальована клинописом схожим з тим, який ми зустрічали в Гаяв-Токі.
- І що мені з ним робити? Як користуватись?
- Згодом ви зрозумієте, коли будите готові вдягти корону.
Тобто ніколи.
Я зараз себе відчувала таким собі персонажем стандартної книги зі свого світу, де героїню завжди очікувала корона і король на додачу. Раптовий й несподіваний спогад з минулого життя. Краще б щось корисне згадала.
- Я не збираюся ставати правителем цих земель.
- Дуже дивна заява для того, хто з’явився в цей світ з ще більш могутнім титулом.
Ох, йогпермарк скислий! Точно. Я вже й забуло про нього. Повелитель-правителів. І нащо я його обрала? Мабуть, тому, що не думала, що щось відбудеться насправді.
Трохи витративши часу на роздуми, мені довелось змиритися. Тим паче не хотілось, щоб ця річ потрапила в сторонні руки - й тут оселився цілий натовп нахабних розумних. Це в мені жадібність дракониці заговорила. Не інакше.
- Я його приймаю, - погодилась я.
Й одразу після цих слів пластина засвітилась. Не яскраво, осліпивши очі, а тепло - наче свічка.
- От і добре. Я піду. А якщо буду потрібен - покличте.
- Зачекайте. В мене ще одне питання. Це ви за нами спостерігали на весні?
- На весні? Ні. Ми нещодавно прокинулись, коли ви отримали спадщину.
- Зрозуміло. Більше вас не затримую.
Ільгім Отто, колишній король Танарії, розкланявшись пішов.
А я замислилась: чи можна вважити, те, що отримала, договором з темними силами? Пройшло ще хвилин десять, перш до мене дійшли останні сліва колишнього короля. Він сказав, що прокинулись Ми. Чи то він себе звик так називати, чи з ним прокинувся ще хтось?
- Пам’ятай: Террі можеш сміливо дати всі дванадцять крапель одразу, а от Гору почни з шести. Якщо не подіє - ще шість, а через деякий час - ще шість. Але в сумарній не більше тридцяти.
- Добре. Запам’ятала. Якщо щось піде не так, я повернусь. Де тебе шукати?
- Я буду в шкільній бібліотеці, читати про сшархів. Сподіваюсь додаткові знання не знадобляться.
- Також на це сподіваюсь.
- Бажаю тобі успіху.
- Він не завадить.
Й одразу після цих слів я повернулась до ялинки, де мене очікував неприємний сюрприз. На табір напала чергова погань.
Ррррргггг.
Додому тепер точно полетимо.
На цей раз це були здоровезні павуки. Вони майже оплели повністю Вальдегора, трохи дісталось Діру, а от Террі я не помітила. Підсмаживши до хрусткої скоринки членистоногих гігантів, я визволила з павутиння вампіра. Обережно вливши в напіввідкритий рот шість крапель, почала шукати Атарільдо, та його ніде не було. Лише зламані гілки вказували напрямок, у який його потягли.
Влаштувавши на спину Самідіра все ще непритомного вампіра, ми майже бігом направились на пошуках вкраденого гостровухика.
Ми йшли по сліду прим’ятої трави та зламаних гілок. А ще інколи знаходили рвані клаптики одягу. Наскільки ж далеко павуки встигли відійти? Десь через пів години довелось зупинитися та влити чергові шість крапель зілля в Вальдегора.
Я злилася. Террі не знаходився, навіть компас не допомагав. Гор ніяк не опритомнював, а збільшити дозу не ризикувала. Іноді з дерев по мені жбурляли дрібним камінням зграя білок-мутантів, а ще з-під ніг вистрибували жабо-зайці. Дерева ставили підніжки коріннями, а квіти в обличчя випльовували смердючий газ. Хотілось спалити це місце до землі. Та я стрималась.
Після четвертої порції Вальдегор відкрив очі, та зробив невдалу спробу самостійно відвестися, тому знов повернувся на спину Самідіра.