- Сподіваюсь, цього вистачить, - сказала я приймаючи пакунок. - Тільки почекай по той бік дверей, на всяк випадок.
- З тобою все буде добре?
- Так. Пам’ятаєш, я з нас трьох - найменш вразлива.
- Я поряд. Клич, якщо знадоблюсь.
- Добре.
Двері зачинились. Я дістала з мішка пухнастика. Він дивився на мене переляканими очима, й на хвильку мені стало його шкода. Але тут Вадьдегор опритомнів та оголив свої підрослі ікла. Тварину в мене вирвали з рук так швидко, що я й не помітила.
Вампір, майже як звір, розірвавши кроля навпіл, почав висмоктувати з нього кров.
Я не втрималась та відвернулась.
- Ще, дайте ще, - почула я, коли тушка впала на підлогу.
- Більше немає.
Спочатку вампір розлютився, але розум переважив. Заспокоївшись, хлопець уважно подивився на мене, ніби хотів про щось запитати. А от його наступного кроку я не очікувала. Зібравши залишки сил, він розбивши скло, вистрибнув не вулицю.
- Що трапилось? - увірвався Террі.
- Він пішов на самостійне полювання, - з тривогою відповіла я, дивлячись як стрімко фігура вампіра віддалялась від будинку. - Як вважаєш, треба за ним піти?
- Краще не треба.
- Я Самідіра попрошу.
- Так, це буде вірним рішенням.
Вальдегор повернувся на світанку. Весь в крові, але у свідомості - лише дуже зморений. Залишків сил вистачило лише на те, щоб помитися, після чого друг завалився спати звичайним сном. Ми його ні про що не запитували, давши змогу добре відпочити.
Та поки вампір спав, я вирішила - під наглядом Атарільдо - продовжити тренування з телепортації.
Цього разу я потрапила до Лісового Будинку одразу після Дориму.
Пан Райлі Ланг дуже здивувався побачивши мене посеред свого кабінету. Особливо при наявності захисту від такого виду відвідування. Спочатку маг трохи висловив незадоволення ненадійності заклинань та артефактів, але, згадавши, що і я не звичайний маг цього світу, заспокоївся. Ми навіть трохи поспілкувались. Я розповіла про навчання, а він - про чергову партію бідолашних. На цей раз їх було аж дванадцять.
Розпрощавшись і пообіцяв якось завітати, я зробила чергову спробу телепортуватися.
На цей раз - вдало. Коша одразу мені зрадів, та почав виставляти на стіл все, що було в домі з їстівного.
Шкода, що Філла з Уллою не було. Як сказав домовий, мабуть, знову в шкільній бібліотеці сидять.
Пообіцявши передати вітання, й захопивши черговий кошик зі смаколиками, я зосередилась на Гаяв-Токі.
Атарільдо тільки но почав хвилюватися, бо довго не поверталась, коли я з’явилась на його синіми очима з подарунками.
Сьогодні ми знайшли школу магії, про що свідчили книжки та обладнання. Лазити по лабораторіях та майстернях не ризикнули - невідомо, чим це все може закінчитися. А от в бібліотеці застрягли надовго. Виявилось, що більшість монстрів, яких ми зустрічали на своєму шляху, були штучні химери. Вони втекли з лабораторій, здичавіли, почали не тільки розмножуватись, а ще й еволюціювати.
Вампір прокинувся вчора надвечір - бадьорий та такий голодний, що мені довелось майже повністю звільнити браслет від їжі. Добре, що зараз я можу в будь-який момент повернутися до Будинку та поновити запаси.
А зранку Гор показав нову здібність - крила як у кажана, які прикрашали спину друга.
- Завдяки їм я тепер можу не тільки піднятися на дах будинку, а й пролетіти невелику відстань. А ще... А ще мої здібності до некромантії посилились.
І як підтвердження слів, вампір дістав кроля, якого вбив. Зомбі-кроля.
Жах.
- Я його навмисно не оживляв, - пояснив Гор тримаючи немерця за вуха. - Тому мені потрібен наставник, який допоможе в управлінні цією силою.
А оскільки питання з навчанням в школі магії, так і залишилось невирішеним, ми шукали підручники та довідники, пов’язані з некромантією. Переважно всі книжки були написані невідомою, нам трьом, мовою. Але рано, чи пізно нам вдасться їх прочитати. На всяк випадок в нас ще є Філл з Уллою - раптом вони знають. А для навчання можна попросити конспекти у Соренто.
А ще ми знайшли кристали. Террі впізнав в них артефакти-запису. До них мала додаватися скринька, для відтворення інформації, але її знайти не вдалось. Тому просто поклавши всі знайдені кристали в невеличку шухлядку й забрали з собою.
Можливо, забирати з цього міста книги, кристали чи що-небудь і не правильно - наче мародери - але ж воно тут лежало не одне сторіччя, нікому не потрібне. Цим я й заспокоювала свою совість.