Ми продовжили пошук який тривав до самого заходу зірки. А коли за горизонт сховались останні промені - ельф знайшовся сам. Цілий та неушкоджений, а що саме головне - у свідомості. А ще в нього в руках була така ж сама пластина, яку мені віддав Ільгім Отто.
- Ви не повірите, з ким я щойно розмовляв.
- З Ільгімом Отто? - запитала я оглядаючи друга, щоб переконатися, що з ним все гаразд.
- Ні.
- З Ульваром Атлі? - запропонував білявчик, нарешті вставши на свої ноги.
- Також ні. З Бреттою Асміт, колишньою та останньою королевою Сарінії. Точніше - з тим, що залишилось від неї.
- Й вона дала тобі цей ключ? - запитав Вальдегор вказуючи на пластину в руках ельфа.
- Так. Як здогадався?
- Дуже просто, - відповів червоноокий й дістав такий саме ключ. - Мені його дав Ульвар Атлі, колишній король Лардінії.
- Ільгім Отто, екс-король Танарії, - додала я та дістала свій.
- Не вистачає ще частин, - підсумував Атарільдо, складаючи до купи ті, що ми вже мали. - Десь іще є чотири частини. Сім королівств - сім ключів.
- Шукати зараз більше не будемо. Й не дивись на мене своїми синіми очима - досить пригод, - я була неухильна. Додому, й тільки додому. - Пригод, звісно, ще хочеться, але я відаю перевагу більш спокійним.
- Мабуть, я з тобою погоджусь, - приєднався до мене Вальдегор. - Ще невідомо, чого очікувати від чергового спадкоємства. З попереднім не встигли розібратися, а тут - на тобі: наступне.
- Добре. Вмовили. Ходімо додому, - погодився ельф. - А як далеко мене від табору відтягла зміюка?
- Зміюка?
- Так. Он - її велетенські залишки.
- Це ти її вбив?
- На жаль, ні. Я тоді був ще під дією отрути. Її хтось невідомий здолав та напоїв гірким зіллям, від якого я й отямився.
- Тоді тим паче потрібно якнайшвидше дістатися Лісового Будинку. А то ще якусь спадщину отримаємо.
Додому ми дістались опівдні.
Втомлені, голодні, брудні - та задоволенні. Вальдегор літав не так швидко, як я, та ще й втомлювався. А також як виявилось літати самій, та літати з пасажиром - це різні речі. Але все одно - ми були нарешті вдома, майже цілі й неушкоджені.
Коша зустрічав нас сам: радісний в душі, та сварливий зовні. Все хвилювався, щоб ми вошей не занесли. Начебто воші - це саме страшне, що могли принести з Дикого Лісу.
- Мені здається, чи диких тварин збільшилось біля будинку? - запитала я, коли ми зібралися великою компанією вечеряти на свіжому повітрі.
- Не здається, - відповіла Улла. - Таке враження, ніби вони начебто шукають нове місце для житла. Та здебільшого це дрібні тварини - кролі, їжаки, білки, бурундуки чи миші. Борсуків особисто бачила, а також лисицю. Руда крадійка, вкрала з кухні гусака. А ще шкідливий єнот - стяг рушника. З великих - оленя бачила, кабанів ні. А Філл каже, що помітив лося. А ще птахів багато. Іноді так тріскочуть, що голова аж болить.
- Й давно так? - запитав Террі.
- Майже одразу після того, як Ята нам на голову звалилась.
Синхронне зітхання привернуло увагу.
- Тоді щось трапилось? - поцікавився Філл.
- Так. Зараз розповімо. Головне - не перебивайте.
Розповідати довірили ельфу - в нього це добре виходило.
- Ментальна магія - це тобі не вогняними кулями кидатися.
Почав з напуття Террі. За час, що провели в лісі, ми так і не спромоглися попрактикувалися в володінні емпатією. Добре, що до кінця відпочинку, в ельфа ще був час затриматись в Маг-Рівіку.
- Спробуй направити до лісу хвилю будь-яких емоцій.
- От невгамовні... Я б цього не радив.
З лісу вийшов високий кремезний чоловік, десь понад два метри зросту. Він трохи кульгав на ліву ногу, тож користувався дерев’яним посохом. Шкіра була кольору темного шоколаду, а світло-русяве волосся та борода майже торкалися землі. А ще в нього були роги кольору шкіри - починалися на лобі, начебто гребінці, а далі розходились, як гілки дерев.
- Вам мало того, що ви вже розбудили? От скажіть: нащо ви полізли в глибини лісу?
Голос в нього був спокійний, та й сам він не був розгніваним. Скоріше навпаки - зацікавленим.
- Ви хто? - замість відповіді запитав Атарільдо.
- Я Асгейр фот Хейнн. Раси елметів.
- Першої раси цього світу? - здивувався Вальдегор, який весь цей час був поряд з нами. - Але ви ж раніше ніколи не жили в цій частині світу?!
- Кожен має право на вибір. Ви так не вважаєте, юначе?
- Має, - погодився блондин.
- Це ви вбили ту змію? - змінивши тему розмови, здогадався ельф.
- Так. Бо поки вас знайшли б друзі, вами встигли б пообідати.
- За це дякую.
- Нема за що. Але все ж хочу почути відповідь на своє питання: нащо ви полізли до лісу?
- Обстежити та дослідити. А ще - знайти того, хто за нами слідкує, - чесно зізналась я.
Пан фот Хейнн тяжко зітхнув.