She gritted her teeth, thinking of Claire and of getting her involved as well. She was part of the team, just like Trian and Kyrian. Just like Eve. Yet she had found a foothold in Ravenhall. Leaving now would be disastrous. After everything she had been through recently.
Вона зціпила зуби, думаючи про Клер і про те, щоб втягнути її в цю справу. Вона була частиною команди, як і Тріан і Кіріан. Так само, як і Єва. І все ж вона знайшла точку опори в Рейвенхоллі. Від'їзд зараз був би катастрофічним. Після всього, що вона пережила останнім часом.
I’m lying to myself. I just don’t want to see her get hurt as well. And if all of this is true, I don’t want her to be part of this.
Я брешу собі. Я просто не хочу бачити, як вона страждає. І якщо все це правда, я не хочу, щоб вона була частиною цього.
She knew it was selfish, feeling the knot in her stomach, but she thought back to the earlier meeting they’d had, the joy she’d seen, all the work piled up. This would wreck everything again. Still, she felt herself warring with the decision. Taking in a deep breath, she focused.
Вона знала, що це егоїстично, відчуваючи вузол у животі, але вона згадала їхню попередню зустріч, радість, яку вона побачила, всю роботу, яку вона нагромадила. Це знову все зруйнує. Однак вона відчувала, що бореться з цим рішенням. Зробивши глибокий вдих, вона зосередилася.
Let’s find out what happened first, see what we can do. Then I can think about it again.
Давайте спочатку з'ясуємо, що сталося, подивимося, що ми можемо зробити. Тоді я зможу знову подумати про це.
“Do you know where their estate is?” Ilea asked as they rushed over snowy forests and mountains.
— А ти знаєш, де їхній маєток? — запитала Ілея, коли вони мчали по засніжених лісах і горах.
“No, but the city guard will know. The Alymies aren’t without influence.”
— Ні, але міська варта знатиме. Алімії не позбавлені впливу».
Ilea wanted to speed up, but Kyrian was already going as fast as he could.
Ілея хотіла прискоритися, але Кіріан уже їхав щодуху.
“Sorry, Kyrian. We have to move,” she said as she positioned herself behind him, grabbing him around the chest as she sacrificed health to overcharge her State of Azarinth.
— Вибач, Кир'яне. Ми повинні рухатися», — сказала вона, розташовуючись позаду нього, схопивши його за груди, пожертвувавши здоров'ям, щоб перевантажити свій стан Азаринта.
He didn’t complain as their speed increased noticeably, Ilea wincing a little every time she sacrificed more health to keep it up. Her healing was working to restore the lost health, and Ilea kept an eye on her resources so as not to suddenly burn out halfway to Virilya.
Він не скаржився, оскільки їхня швидкість помітно зросла, Ілея трохи здригалася щоразу, коли жертвувала більшою кількістю здоров'я, щоб підтримувати його. Її зцілення працювало на відновлення втраченого здоров'я, і Ілея стежила за своїми ресурсами, щоб раптово не вигоріти на півдорозі до Вірільї.
It was a long way, but if she had anything, she had stamina.
Це був довгий шлях, але якщо у неї щось і було, то вона мала витривалість.
*
Night was falling over Virilya as Xaver looked out over the plains before the city. Fields of newly planted grain and small walled-off farms lay in the distance as the wind pushed at him. It was colder on top of the high wall, but he liked the calm and security the post brought. Aerial monsters were rare, at least in these parts, and patrolling the city wasn’t exactly safe.
Над Вірілією наставала ніч, а Ксавер дивився на рівнини перед містом. Поля щойно посіяного зерна та маленькі обгороджені ферми лежали вдалині, коли вітер штовхав його. На вершині високої стіни було холодніше, але йому подобався спокій і безпека, які приносив пост. Повітряні монстри були рідкістю, принаймні в цих краях, і патрулювання міста було не зовсім безпечним.
He watched a group of wild dogs stalk the road beyond, their figures illuminated by the last light of the suns. They would be left alone. Engaging them was too dangerous and expensive for the guard. The night outside Virilya’s walls was not meant for humans, not even so close to the Imperial capital.
Він дивився, як група диких собак крокує дорогою за її межами, їхні фігури освітлювалися останнім світлом сонця. Вони залишаться в спокої. Залучати їх було занадто небезпечно і дорого для охоронця. Ніч за стінами Виріллі була не призначена для людей, навіть не так близько до імператорської столиці.
The guard sighed as he looked around the wall, the torch next to him flickering in the wind, before he slowly opened a large pouch on his belt and took out the book from within. Another good thing about the wall was that on normal nights, few officers would come to check those on duty, being busy with their own work and not exactly eager to come up where the winds were cold and harsh.
