“Where the fuck do I go now?” she asked the wind. Sadly, she received no answer. The mountain was huge, and according to her sketched map, the city of Dawntree was somewhere halfway up this side of the mountain.
«Куди, чорт забирай, мені тепер іти?» — запитала вона у вітру. На жаль, вона не отримала відповіді. Гора була величезна, і, згідно з її накресленою картою, місто Світанок знаходилося десь на півдорозі по цей бік гори.
“I need a road to follow.”
«Мені потрібна дорога, якою я хочу йти».
Seeing how easy it was to get to the mountain itself, she had never really followed any of the roads she had come across so far. They often diverged from the straightest path to the destination for various reasons. Reasons that Ilea didn’t really care about. Until now, anyway.
Бачачи, як легко дістатися до самої гори, вона ніколи не йшла жодною з досі, які їй траплялися. Вони часто з різних причин розходилися від найпрямішого шляху до пункту призначення. Причини, які не дуже хвилювали Ілею. У всякому разі, до сих пір.
It took her nearly five hours of constant running before she finally found a road that led up the mountain. She wasn’t sure if this one led to Dawntree, but it was the best she had at the moment. As she started following the hard-packed earth, she soon came across other travelers.
Їй знадобилося майже п'ять годин безперервної біганини, перш ніж вона нарешті знайшла дорогу, яка вела на гору. Вона не була впевнена, що це привело до Світанку, але це було найкраще, що вона мала на даний момент. Почавши йти по твердій землі, вона незабаром натрапила на інших мандрівників.
At first, there were only lone teams of adventurers, but, as time went on, there were some carts as well. Seeing other people running or galloping through on horses, Ilea didn’t see anything wrong with continuing as she had been.
Спочатку були лише поодинокі команди шукачів пригод, але з часом з'явилося і кілька возів. Бачачи, як інші люди біжать або скачуть галопом на конях, Ілея не бачила нічого поганого в тому, щоб продовжувати так, як раніше.
However, she did stop to ask someone about where the road led and was pleased to hear that it was indeed the road to Dawntree. The confused look she got likely meant that either one should know such a thing after traveling so far or that there simply wasn’t anything else up this mountain.
Однак вона зупинилася, щоб запитати когось про те, куди веде дорога, і їй було приємно почути, що це справді дорога до Світанку. Збентежений погляд, який вона отримала, ймовірно, означав, що або хтось повинен знати щось подібне після такої далекої подорожі, або що на цій горі просто не було нічого іншого.
Another four hours of running later, Ilea finally came up on what looked like a dam. A massive dam. It was, in fact, the stone wall of Dawntree, half-built and half-carved into the mountain side. Ilea stopped in her tracks and continued at a walking pace, a bit stunned by the sight.
Ще через чотири години бігу Ілея нарешті вийшла на щось, схоже на греблю. Масивна дамба. Насправді це була кам'яна стіна Світанку, наполовину побудована і наполовину висічена в схилі гори. Ілея зупинилася і продовжила йти пішки, трохи приголомшена видовищем.
This magic thing really puts medieval architecture on another level… she thought as she looked upon the nearly two-hundred-meter-high structure that blended nearly seamlessly into the mountain on each side. Like a half-finished carving.
Ця магічна річ дійсно виводить середньовічну архітектуру на новий рівень... — подумала вона, дивлячись на споруду заввишки майже двісті метрів, яка майже органічно вписувалася в гору з обох боків. Як напівготове різьблення.
Nothing could be seen behind the wall itself, and while the rock simply continued into the mountain on her right side, on the left side, there was a straight drop that went further down than Ilea could see from her current angle.
За самою стіною нічого не було видно, і хоча скеля просто продовжувала входити в гору з правого боку, з лівого боку, був прямий перепад, який спускався далі, ніж Ілея могла бачити під своїм поточним кутом.
It took her another fifteen minutes to reach the gate at the bottom of the wall, where an assortment of guards with rather high levels checked everyone who went inside. Some were even a higher level than Ilea.
Їй знадобилося ще п'ятнадцять хвилин, щоб дійти до воріт у нижній частині стіни, де група охоронців з досить високим рівнем перевіряла кожного, хто заходив усередину. Деякі з них були навіть вищого рівня, ніж Ілея.
“Reason for coming?” one of the guards asked with a rude sneer down his long nose. Her cracked and repaired armor perhaps wasn’t quite as imposing or impressive as it once had been.
«Навіщо приїхати?» — запитав один з охоронців з грубою насмішкою вниз по своєму довгому носі. Її потріскані та відремонтовані обладунки, можливо, не були такими імпозантними чи вражаючими, як колись.
“Visiting a friend,” she answered, shrugging. The guard wasn’t amused though, and he motioned to two other guards standing nearby.
