Баришник дур-зіллям полностью

Мілорд, щойно я пояснив йому цей план, схвалив його і, побачивши, що мені вдалося здобути довіру і Ендроса, і Ніколсона, дав мені ту посаду, яку я зажадав дістати, з однією лише умовою, щоб усе це залишалося між нами в таємниці. Ніколсон і Ендрос дістали свої призначення 1692 року, і щойно Куд про це довідався, як його охопив жах: йому було добре відомо, що Коплі занадто тупий, щоб розпізнати його злі витівки, й занадто слабкий, щоб завдати йому шкоди, коли він їх усе ж таки розпізнає, а Ендрос матиме достатньо власного клопоту у Віргінії, аби перейматися ще й ним; але Ніколсона аж ніяк не назвеш слабким і нетямущим, і Куда він знав як доконаного негідника. Не гаючи часу, Куд негайно написав листа своєму агентові в Сент-Мері, наказавши тому викрасти та знищити Протоколи засідань Асамблеї за 1691 рік, адже вони містили докладний опис його діянь, оскільки він там керував справами, і кожен міг би побачити їх на власні очі. Від друзів я прочув, що такий собі Бенджамін Ріко приєднався до флотилії, і, знаючи його як посланця Куда, я негайно вирушив слідом. Мені пощастило, що для подорожі він обрав корабель «Бейлі», адже капітан судна, Переґрін Браун з округу Сесіл, був другом Гілла та Балтимора і я його добре знав. Крім того, на борту корабля було ще декілька наших прибічників. Домовившись, ми спільними зусиллями спромоглись обшукати речі Ріко й перехопити листа, який я передав Балтимору.

Я вирішив негайно відплисти до Меріленду і переконав Балтимора дозволити мені здійснити плавання на одному кораблі з Коплі. Ми мали одного дуже потужного союзника в уряді, сера Томаса Лоуренса, який, бувши секретарем Його Королівської Величності в Провінції, мав доступ до будь-яких печатей і паперів. Моїм задумом було вмовити його викрасти Протоколи Асамблеї, перш ніж їх знищать, і таємно передати їх Ніколсону, який мав привезти їх сюди в Лондон, щоб ми могли з них скористатися. Я тим паче прагнув заволодіти ними, адже в тих документах, здавалося, збігалися докупи обидві мої мети: пошуки батька і пошуки шляхів, щоб здолати Куда, які тепер ставали тотожними!

— Як це так? — запитав Ебенезер, що, досі не вимовивши ні слова, з подивом слухав усе вищесказане. — Я не розумію, про що ти.

— Річ у тій записці, яку ми перехопили, — відповів Берлінґейм. — Поглянувши на неї, спершу ми не побачили в ній нічого важливого, адже вона містила в собі лише таке: Ебінґтоне: таку гидоту, як книга капітана Джона Сміта, ліпше було б спалити. «Ебінґтоном», як то нам було відомо, був такий собі Ендрю Ебінґтон, що мешкав у Сент-Мері та якому Куд дав посаду митника і збирача податей на Патаксенті після вбивства Джона Пейна; але решту цього тексту ми збагнути не могли. Зрештою, я просто підкупив Ріко, який виявився спритним пройдисвітом, і він повідав нам, що «Книга Джона Сміта» означає Протоколи Асамблеї за 1691 рік, оскільки вони велися на зворотній стороні якогось старого скрипту. Наскільки мені було відомо, то могло бути лише чорновим варіантом «Історії», яку мені довелося читати в друкованому вигляді, але все ж таки, почувши це, я ледве стримався, щоб не виказати своєї радості, і молив Бога, щоб у ньому трапилась згадка про мого тезка. Але на цьому моє везіння ще не вичерпалося, адже й сам цей коротенький лист був написаний на старому папері, який мало різнився від «Особистого діяріуша», що був у Джеймстауні, і від Ріко мені вдалося взнати, що Куд часто подорожував до Віргінії і мав там кревняка і що після бунту він дав Чезелдіну і Блекістоуну купу старих паперів, які поцупив у Джеймстауні, щоб їх можна було використати в Асамблеї й у суді в Сент-Мері. Тож з того, що я взнав, решта «Особистого діяріуша» цілком імовірно могла зберігатися десь у Меріленді!