Він і далі щось теревенив, але Ебенезер не міг його більше слухати. Передусім тому, що події на чардаку надто вже поглинали його увагу, щоб відволікатися ще на щось: пірати витягували своїх жертв по одній чи по двоє за раз, зомлілих чи притомних, погрожуючи пістолями чи силоміць. Він бачив, як жінок насилували на палубах, трапах, релінгах — усюди та як тільки можна. Жодна пощадку не дістала, і за найгожіші трофеї жадібно хапалися одразу двоє, а то й троє піратів. Боабділ виринув, тримаючи на кожному плечі по жінці, що марно намагалися його дряпати та лупцювати: одну він підніс капітану Паунду, який стояв на шканцях, а друга вивільнилась і спробувала було втекти від своєї жорстокої долі, видершись по вантах на бізань. Мавр дав їй можливість трохи втекти, а потім почав поволі залазити слідом за нею, на кожному кроці щось сласно гукаючи до неї арабською. На висоті п'ятдесяти футів, де внаслідок кільової хитавиці кожен рух корабля значно відчутніший, нерви дівчини зрадили: вона просунула руки та ноги крізь квадратові вічка у вантах і повисла, щосили вчепившись у них, поки Боабділ, підійшовши ззаду, із залассям нещадно порав її. Внизу на шхуні вітрильщик ляскав у долоні, підхихикуючи; Ебенезер, пригнічений цим видовищем, відвернувся.
Він побачив Бертрана, що стояв позаду на деякій відстані й спостерігав за всім з неприхованою пожадливістю, та згадав про свій план. Нагода була слушною: усі члени команди шхуни, окрім старого Карла, були заклопотані тим, щоб вдовольнити своє бажання, і навіть капітан Паунд, який зазвичай тримався осторонь усіх веселощів, вирішив, що трофей, піднесений мавром, надто спокусливий, щоб відмовитися від нього, і зник із дівчиною в каюті бригантини.
— Гляди уважно! — прошепотів він слузі. — Я зараз піду по «Діярій», а потім ми спробуємо прослизнути на «Кіпріотку». — І не звертаючи уваги на переляканий погляд Бертрана, він обережно рушив до дверей, які вели в напрямку каюти капітана Паунда. Йому не довелося докладати особливих зусиль, щоб знайти предмет своїх пошуків: «Діярій» лежав на столі, просто на виду, а його окремі сторінки були притиснуті прес-пап'є, зробленим із корала. Ебенезер схопив їх і з калатанням у серці перебіг очима першу сторінку: опис зборів Асамблеї нічого для нього не значив. Але на
— Ага!
«Таємна історія подорожі вгору Чесапіцькою затокою від Джеймстауна у Віргінії, — прочитав він, — здійснена
Далі цього місця поет цієї хвилі читати не зважився, але не зміг втриматися, щоб не погортати похапцем решту сторінок стародавнього скрипту, сподіваючись знайти ім'я
— То Берлінґейм — лорд! — вигукнув Ебенезер, звертаючись сам до себе, і радо запхав скрипт собі за пазуху, заткнувши його за пояс штанів. Він визирнув на палубу. Шлях, здавалося, був вільний: єдиний, хто міг його вгледіти, був мавр на вантах бізань-щогли «Кіпріотки», але він був зайнятий тим, що злазив донизу, аби вполювати собі наступну здобич, залишивши першу геть розтерзаною на вантах. Сонце вже заходило: його довгі промені підсвічували картину збоку якимось неприроднім рожево-золотавим світлом.
— Агов, хазяїне Ебене!
Лауреат перелякано смикнувся, почувши, що хтось його гукнув, але голос був Бертранів.
— От же бовдур! Він мене таки доконає! — Він марно визирав слугу, шукаючи його на чардаку шхуни: вітрильщик стояв самотньо біля релінга.
— Ходіть-но сюди, хазяїне Ебене! Я тут, ондечки! — голос лунав зі сторони бригантини. Вжахнувшись, Ебенезер побачив Бертрана, що стояв біля стерна корабля, маючи намір накинутися на пухкеньку дівку, яку він перехилив через гакаборт. Ебенезер гарячково подавав йому знаки, щоб той повернувся назад, але Бертран засміявся та похитав головою.
