— Я одразу ж поклав видати себе за сина Мітчелла: я бачив його портрет, що висить у будинку, і ми не були настільки несхожі між собою, щоб цю різницю не можна було пояснити чотирма роками наполегливої пиятики. Я навіть, про всяк випадок, підробив підпис Куда на листі до Мітчелла, у якому говорилося про те, що його син Тім був тепер на службі в Куда й повертається додому, щоб працювати в батька. Куд має таку звичку надсилати загадкові накази, і дідька лисого ти спитаєш, що воно значить! Я прибув невдовзі після того листа і заявив, що я і є Тім Мітчелл, який приїхав з Лондона. І до сраки, чи повірив мені капітан, що я його син, чи він вважав мене агентом Куда: коли він запитав мене, я лиш усміхнувся та відвернувся, і він більше мене не питав. Втім, мені ще доведеться взнати, що ж тут насправді затівається.
— Може, це має якийсь стосунок до опію, — припустив Ебенезер, і на пронизливий Берлінґеймів погляд відказав, немов виправдовуючись:
— Саме цим він зруйнував життя свинарки, а також замучив на смерть свою дружину.
Він коротко переповів історію С'юзен Воррен, згадавши і про той неймовірний збіг, що і Джоан Тоуст тут, і про ту шляхетну жертву, яку принесла С'юзен, щоб її порятувати. Однак під час цієї коротенької розповіді Берлінґейм спохмурнів і похитав головою.
— Та хіба ж це не схоже на чудо? — допитувався поет.
— Занадто схоже, — відказав Генрі. — Не маю жодного бажання брати під великий сумнів цю історію, Ебене, чи розбивати твої надії; цю дівку занапастив опій, я згоден, і може бути так, що все, що вона каже, правда, як Святе Письмо. Але отам біля річки стоїть пара надгробків, один біля одного; на одному написано
— Так, провела, — визнав Ебенезер. — Але мені так здається, що…
— Ну, що ж, — розсміявся Генрі, — зрештою, ще невідомо, хто кому більше заморочив голову, чи С'юзен тобі, чи навпаки, і якщо Джоан Тоуст десь тут, то ми її знайдемо. А тепер розкажи-но мені про свої пригоди: присяй-бо, ти наче років на п'ять постарів, відколи я тебе востаннє бачив!
— І на те були причини, — зітхнув Ебенезер, і хоча його думки були зайняті Джоан Тоуст, він стисло, як міг, розповів про зустріч з Бертраном на борту «Посейдона», про втрату грошей, які його слуга програв, про те, якого лиха він зазнав від залоги корабля, і про те, як його схопив Томас Паунд. Щоразу, як Ебенезер розповідав про якусь свою чергову пригоду, Берлінґейм хитав головою чи впівголоса щось спочутливо промовляв; при згадці про Томаса Паунда він аж скрикнув од подиву — не тільки тому, що був вражений цим збігом, але й тому, що це означало, що Куд заручився підтримкою губернатора Віргінії Ендроса, який винайняв Паунда для охорони узбережжя.
— А втім, це не так уже й дивно, — сказав він, дещо порозмисливши. — Між Ендросом і Ніколсоном більше немає тієї симпатії, що була колись. Але тільки уявити — ти потрапив у лапи Паунда! Цей чорний здоровило Боабділ ще й досі плаває з ним?
— Старший помічник, — здригнувшись, відповів поет. — Святий Боже, якого жаху він нагнав на борту «Кіпріотки»! Оту саму дівку, про яку я розповідав, що за нею я подерся аж на бізань, він розкрив, наче устрицю. Який я був радий, взнавши, що вона заразила цього демона якоюсь болячкою!
— Та ти й сам її ледь не підчепив, — спокійно нагадав йому Берлінґейм. — І то вже не раз, а двічі. Хіба ти не бачив той висип на шкірі в С'юзен Воррен?
— Але ж ти й сам…
— Розважався з нею, — закінчив Берлінґейм. — Але ж я знаю не одну забаву з жінками. — Вражений розповіддю, він потер підборіддя. — Я і раніше чув про кораблі зі шльондрами, але гадав, що то все моряцькі байки.
Ебенезер провадив далі й розповів про таємну змову Паунда з капітаном Мічем з «Посейдона», але при тому нічого не згадав про таємний щоденник Джона Сміта, відклавши це на потім, і завершив свою розповідь оповідкою про те, як їх стратили і як, врятувавшись, вони натрапили на Дрейкпекера і Куассапелага, короля анакостинів.
— Це просто вражаюче! — вигукнув Генрі. — Твій
— Якийсь король піскатавеїв, так він сказав.
