— Він і справді король, недружній до нас! Минулого червня він убив одного англійця на ім'я Лайл, і його взяли під арешт і віддали під нагляд полковнику Воррену в окрузі Чарлз, який тоді був ще вірним другом Куда. Однієї ночі Воррен відпустив цього дикуна на волю з якоїсь дивної причини, і його за це усунули з посади, але відтоді вони Куассапелага більш не бачили. Подейкують, що він намагається підбурити піскатавеїв проти Ніколсона.
— Це було б і справді жахливо, якби було правдою, — мовив Лауреат, — але я мушу сам за нього поручитися, Генрі; мені б хотілося, щоб наші мерілендські плантатори бодай вполовину були такими ж шляхетними, як він. Однак стривай, і скажи мені, перш ніж я продовжу розповідь: що ти взнав про сера Генрі Берлінґейма, свого предка?
Берлінґейм зітхнув.
— Нічого нового, окрім того, що я знав ще в Плімуті. Ти пригадуєш, як я казав, що «Діярій» розподілили на частини між католиками з прізвищем Сміт? Отож першим з них був Річард Сміт, що мешкає тут, у графстві Калверт, і є головним дозорчим лорда Балтимора. Щойно я тут влаштувався та розкрив свою присутність Ніколсону, як одразу ж заходився збирати різні частини, щоб Куд і його спільники змогли стати перед судом. Але коли я дістався Діка Сміта і назвав йому пароль, що мені дав губернатор…
— Він сказав, що Куд, вдавшись до якихось хитрощів, уже давно забрав його частину, — розсміявся Ебенезер.
— Дідько, твій жарт не дуже вдалий! Дік Сміт спробував допомогти своїм приятелям католикам, призначивши їх заступниками дозорчого, але після смерті губернатора Коплі Куд, скориставшись із цієї нагоди, підняв ґвалт, що то все підступи папістів, і, влаштувавши гармидер у маєтку Сміта, усе там перетряс. Але як ти довідався про це?
Ебенезер витягнув з кишені декілька складених аркушів щоденника, що залишились у нього.
— І як тут самому не навчитися плести інтриги, маючи такого чудового навчителя? Тут ти вже нічого не прочитаєш, але ці сторінки належать тому самому документу, про який ти розповідаєш.
Берлінґейм жадібно вхопив їх і підніс до ліхтаря.
— О Боже! — скрикнув він. — Таж тут заледве можна слово прочитати!
— З Протоколів Асамблеї — так! — погодився Ебенезер. І він розповів, як викрав ці папери в Паунда і виніс їх на собі, йдучи на шхуні по дошці. — Що ж, не пощастило Меріленду, що ми втратили докази, — виснував він і знову розсміявся, побачивши, як Берлінґейм засмутився. — Ну ж бо, не журися, Генрі! Невже ти думаєш, що я бодай дві хвилини став би тримати в себе таку добич, не прочитавши
— Хвалити Бога! Ти також добре навчився шкилювати!
І хоч ніч уже добігала кінця, Ебенезер, без дальших зволікань, виклав таємну історію подорожі капітана Джона Сміта вгору Чесапіцькою затокою та, дещо зніяковіло, приповістку про ненаситну королицю Гіктопіка.
— Це надто неймовірно! — вигукнув наприкінці Генрі. — Ми знаємо, що сер Генрі разом зі Смітом повернувся живий з міста Поухатана й вирушив з ним вгору затокою. Ба більше, з того, що почули, ми знаємо, що вони ненавиділи один одного й бажали одне одному зла, а в Смітовій «Загальній історії» Берлінґейм і словом не згадується — як ти гадаєш, може, він його прикінчив?
— Сподіваймося, що ні, принаймні поки сер Генрі не сплодив собі сина, — сказав Ебенезер. — У найкращому разі він може бути тільки твоїм прадідом — це найближчий родич з усіх можливих.
Потім він пригадав, що сáме Міч запропонував Паунду: на місці Балтимора він розділив би «Діярій» серед своїх приятелів на прізвище Сміт.
— Я б згадав це раніше, але мене так хилить у сон, що очі просто злипаються; а може, Паунд і не згадав про це, бо Куд був на нього дуже розгніваний.
— А може, і згадав, аби якось спокутувати свою вину. — Берлінґейм підвівся і потягнувся. — У будь-якому разі нам краще здобути решту без зволікань. А тепер ходімо трохи поспимо, а вже вранці вирішимо, що робити далі.
Лауреатові так кортіло спати, що це бажання перебороло той трепет, який викликав у нього капітан Мітчелл, і, перетнувши дім, що поринув у сон, вони повернулися до опочивальні, де декількома годинами раніше він ледь не втратив цноту. Бертрана там не було.
— То якраз твого Бертрана я і побачив першим, — мовив Генрі, — і ледве повірив своїм очам! Коли він сказав мені, що ти десь тут, я відіслав його спати разом з нашими слугами, щоби ми з тобою могли спокійно побалакати. Уранці він може поїхати фургоном до Сент-Мері з одним із наших слуг і забрати твою скриню.
