— Авжеж, дуже добре, — мовив Ебенезер, але сприймав хіба половину з того, що казав йому Генрі. Ще не так давно, у хліві, його якось дивно схвилювало те, що його друг у розмові згадав Бертрана, і він не знав напевно, що ж саме було причиною; але тепер він пригадав розповідь свого пахолка під час їхньої першої зустрічі на борту «Посейдона» майже пів року тому: про те, що слуга і навчитель декілька разів зустрічалися, про що Берлінґейм не розповідав, і про зв'язок Берлінґейма з Анною — і ця остання згадка, цілком зрозуміло, була найнеприємнішою у світлі того, що йому довелося щойно довідатися про любовні звички свого друга.
Берлінґейм поставив ліхтаря й почав роздягатися, лаштуючись до сну.
— Найрозумніше було б наказати йому переправити скриню через затоку одразу до Молдену. То тільки питання…
— Генрі! — урвав Лауреат.
— Що таке? Що тебе так стурбувало? — він реготнув. — Давай, викладай, до світанку вже геть не далеко.
— Де мій патент, що його виписав лорд Балтимор?
На якусь мить Берлінґейм аж остовпів від подиву; потім він усміхнувся.
— Отже, твій слуга сказав тобі, що він у мене?
— Ні, — із сумом відказав Ебенезер. — Він сказав тільки, що в мене його немає.
— Тоді він, поза сумнівом, забув розповісти, що саме в нього я й мусив його викупити, — сказав Генрі роздратовано, — давши йому на лапу п'ять фунтів, і то тільки задля того, щоб взяти його на зберігання, доки ми не прибудемо до Меріленду? Як би мені хотілося, щоб наші старі приятелі Слай і Скеррі злапали цього негідника, поки він ще був у нього! Хіба ти не розумієш, Ебене? Цей папір був смертним вироком тому, хто носить його при собі! І навіть попри це, твій вірний слуга зробив собі з нього список, сказавши мені, що це лиш задля того, щоб похизуватися в Лондоні, — мені навіть і в голову не могло впасти, що він вкраде твоє місце на «Посейдоні»!
Він поклав свою руку на руку поета.
— Дорогий хлопче, для суперечок час уже пізній.
Ебенезер відсахнувся.
— Де ж зберігається цей документ?
Берлінґейм зітхнув і заліз до ліжка.
— В океані біля Бермудів, на глибині сорока морських сажнів.
—
— Це сталося, коли Слай і Скеррі одного разу надумали перехитрити мене. Я почув, що вони замишляють обшукати мою каюту, сподіваючись знайти дорогоцінності, які, як вони гадали, король Франції дав Куду; я мав лише годину часу на те, щоб скласти документи за підписом Куда та викинути решту. Ну, не дивися на мене так скорботно! Я відтоді вже давно виписав тобі новий, сподіваючись, що ти досі живий.
— Але ж як ти можеш…
— Як повірник Його Світлості в таких справах, — сказав Берлінґейм. Він виліз із ліжка і, діставши з кишені своїх штанів ключа, відімкнув невеличку скриньку, що стояла в кутку кімнати. Присвітивши собі ліхтарем, він вибрав серед купи паперів один і дав його Ебенезеру, аби той міг з ним ознайомитися.
— Ну що, задоволений?
— Але ж це і є оригінал. Ти знову збиткуєшся з мене!
Берлінґейм похитав головою.
— Йому щонайбільше тижнів зо два; я можу знову склепати такий самий за п'ять хвилин.
— Бігме, тоді ти найкраще за всіх у світі вмієш підробляти почерк!
— Може, так воно і є, але в цьому випадку для мене забагато честі, — він усміхнувся, — бо саме я і виписав оригінал.
— Це не так! — скрикнув поет. — Я бачив на власні очі, як його виписували!
Генрі кивнув.
— Я добре пам'ятаю. Ти бавився й смикав стрічки на своєму шабельтасі та ледь не сцикався на радощах.
— То був сам Балтимор…
— Ти ніколи не бачив Чарлза Калверта, — мовив Берлінґейм. — Як його не бачив останнім часом жоден незнайомець, що непроханим з'являється в нього на порозі: це було одним з моїх обов'язків — зустрічати таких відвідувачів і вивідувати, що в них на думці. Коли повідомили про твій прихід, я попросив Його Світлість, аби він дозволив мені перебратися на нього, як це зазвичай траплялося із сумнівними гістьми. Мені всього-то і треба було, що припудрити бороду та вдавати, що суглоби закостеніли… — Він змінив свій голос так, що той став звучати достеменно як голос, яким він розповів Ебенезерові історію Провінції. — А вже підробити голос і жести — то для мене дитяча забавка.
Ебенезер не міг приховати свого розчарування; на його очах забриніли сльози.
— Ет, та яке це має значення? — Берлінґейм сів поруч з ним на ліжко й обійняв за плечі. — З тієї ж самої причини я деякий час вдавав із себе Пітера Сеєра — аби випробувати тебе. Та й, крім того, Балтимор чув розмову і повністю підтримав усе, що я сказав. Він дав свою цілковиту згоду і благословив твій патент, присягаюся. — І він притулив Ебенезера до себе.
— Скажи мені правду, Генрі, — став далі допитуватися Лауреат, звільняючись із обіймів. — Які твої стосунки з Анною?
— Ех, і знову наш приятель Бертран, — спокійно сказав Берлінґейм. — А ти як думаєш, Ебене?
— Я думаю, що ти потайки закоханий у неї, — кинув йому з докором Ебенезер.
— Ти помиляєшся, бо в тому немає ніякої тайни.
— Жодних побачень і таємних зустрічей? Ніяких «мій миленький», «моя душечко»?
