Ота сама вода, якої мої люде напилися навсупір моїм застереженням, і справді виявилася зіпсутою, бо по тому, як товариство погамувало свою спрагу, їх усіх схопили нечувані кольки і вони мусіли без угаву звільняти свої сечники, але їхні утрібки облягла така хворість, що вони все одно мусіли виливати з себе воду та раз-у-раз спорожняти свої гузниці. Мало що мої люде робили цілісінький день і ніч, поки ми ото так гойдалися на котві, опріч як каляли в штани. Нарешті, через те що погода була тепла, хоч і дощова та вітряна, я наказав усім поскидати свої ногавиці, які були засрані так, що порятувати їх уже ніщо не могло, та викинути їх за облавок рибам. Усі так і учинили, хоч і вельми нарікаючи на теє, а найпаче ремствував мій супротивник Берлінґейм, який не втратить жодної нагоди, аби посіяти зерна невдоволення та розбрату.
— Хвалити Бога, він досі у товаристві мандрівників! — вигукнув Берлінґейм. — А то я вже боявся, що старий Джон порішив його після Аккомака.
— То була б непроста річ, якби довелося обирати між цими двома, — зауважив Ебенезер. — Капітан Сміт, безперечно, винахідливий, і жоден чільник не стане терпіти розкольницькі настрої, якщо тільки не прагне своєї згуби.
— Тобі легко казати, — різко відказав Берлінґейм. — Це не твій предок. Для мене питання вибору не стоїть.
— Але ж ми й не знаємо напевно, чи є він
Це зауваження так прикро вразило Берлінґейма, що Ебенезер враз пошкодував, що сказав це, і вибачився.
— Це неважливо, — відмахнувся Берлінґейм. — Читай далі.
Отож залишившися так з неприкритими задами, вони, як я їм наказав, повсідалися на бортах, висунувшися за планшир, позаяк Чесапіцька затока, бувши великою за розміром, могла краще їм догодити, аніж наш барк. Одначе сей новий розказ мало пособив нам у нашій притузі, бо хоч вони й скидали отеє своє добро рибам, повітря довкола нас од їхніх спільних зусиль менш зіпсутим не ставало. Нічого не міг вдіяти і наш лікар, аби чимось полегшити їхній стан, і я од усього серця бажав, абисьмо опинилися на березі, де, зібравши живиці з гумового дерева та деяке інше зілля, що подостатком росло по навколишніх лісах, я міг би приготувати такого узвару, що у більшості з них був би закреп принаймні тижнів зо два. Прецінь, справи ставали ще гірше, бо тії бовдури, не в змозі погамувати свою спрагу, усе одно верталися до барил і далі пили тую воду, од чого бігунка та кольки ставали ще дужчими. Тілько двоє з-поміж нас не виказували ознак сеї хвороби: я сам, бо ж я так і не зважився пити з тих барил, присилувавши себе натомість жувати сиру рибу, і мій приятель Берлінґейм, який пив за трьох, але, очевидячки, мусів мати дуже міцну утрібку, бо жодного разу за тії два капосні дні він не закалявся.
