Баришник дур-зіллям полностью

— Не винен?! — загорлав суддя, і його протест відлунив серед глядачів. — Судовий приставе, ану заарештуйте тих дванадцять негідників за неповагу до суду! Не винен! Таж, їй-бо, душа цього чоловіка чорна, неначе туз виновий, а в його дружиноньки, слабкої на передок, не набагато біліша! Святий Боже, люди добрі, та невже ви хочете, щоб у нашому славному Дорсеті запанували безлад і руїна? Ні, я так скажу: підзахисний повністю винен у тому, у чому його звинувачують!

Обурений Ебенезер звівся на ноги, але всі його заперечення потонули в хвилях оплесків юрби.

— Суд, присутній тут, постановив: Том Бреднокс мусить сплатити Солтеру повну вартість барильця рому і мусить принести цю суму в суд завтра, до заходу сонця, а інакше стоятиме біля ганебного стовпа, поки не закінчиться сесія суду. Далі, Мері Бреднокс має повернути позивачеві суму грошей, удвічі більшу, ніж та, яку він втратив, чухраючи її, як Сидорову козу, а інакше їй витаврують на руці літеру К, за крадіжку. Наступна справа!

Глядачі свистіли, плескали один одного по плечах, пощипували чужих жінок і збирали або платили виграші. Ебенезер так і залишався стояти, здумівши на те, що відбулося в суді, підшукуючи в своєму словниковому запасі найдошкульніші слова, позаяк він мав намір привселюдно виступити, засудивши дії не тільки позивача та судді, які, вочевидячки, змовилися між собою, але й глядачів, щоб дорікнути їм за їхню ганебну поведінку.

Але перш ніж він встиг скласти свою гнівну промову, сторони у наступній справі зайняли своє місце, і його увагу відволікло те, що однією із сторін — найпевніше, відповідачем — був супутник С'юзен Воррен, із яким суддя, здавалося, був добре знайомим.

— То чого ти хочеш, Бене Спердансе? — запитав суддя, й Ебенезер аж підскочив — це ім'я він, схоже, вже чув раніше; без сумніву, від С'юзен, але ніяк не міг пригадати, у зв'язку з чим воно прозвучало.

— Ліпше спитайте його, — буркнув Сперданс, вказавши на літнього чоловіка міцної статури, що сидів на лаві позивача.

— А ти хто такий? — запитав його суддя.

Літній чоловік відповів:

— Вільям Сміт, Ваша честь.

Ебенезер знову підскочив.

— У чому полягає твоя скарга на старого Бена Сперданса? — запитав суддя, і коли це ім'я пролунало вдруге, Ебенезер пригадав, де він його чув раніше: капітан Мітчелл, коли вони вирушали, настановляв свого «сина», аби той пошукав С'юзен Воррен у домі такого собі Бена Сперданса, місці, котре він назвав «лігвом злодіїв і повій».

Але на нього очікувала ще одна несподіванка, бо у відповідь на запитання суду Сміт відповів, що, прибувши у Провінцію якихось чотири роки тому, він був змушений підписати контракт і піти на службу до відповідача, позаяк усі свої гроші він витратив по дорозі на ліки для своєї хворої доньки, і що термін його контракту якраз нещодавно сплив.

«Отак! — здумів Лауреат. — Отже, це зовсім не наш чоловік, а бідолашний праведний батько С'юзен Воррен, про якого вона мені розповідала!» І він сердито запитав себе, чого це С'юзен увивалася коло відповідача. Вільям Сміт тим часом і далі розповідав про свою кривду: він виголосив, що вірою і правдою служив у Сперданса впродовж чотирьох років, як то і було зазначено в контракті, справляючи обов'язки бондаря і коваля, але, коли термін його служби добіг кінця, Сперданс відмовився виконувати умови їхньої угоди. Зокрема, Сперданс виділив йому лише півтора акра землі — та й то лише невгіддя, повне каміння та пошрамоване ярами — замість двадцяти, про які мовилося в контракті, сказавши йому, що той може забиратися під три чорти, бо більше нічого не дістане.

«От бідака!» — спочутливо мовив Ебенезер сам до себе. Він тим більше вже був готовий виголосити свою палку промову, але передумав, вирішивши, що ліпше буде зачекати та вислухати повністю історію про Смітові знегоди.

Відповідач тоді засвідчив, що хоч слова позивача за своєю суттю відповідають дійсності, однак він, Сперданс, не казав йому забиратися під три чорти, бо той нічого більше не дістане.

— Я сказав цьому старому козлу, аби він засунув ці свої акри собі в дупу і дав мені спокій, — вирік він.

«О Боже, таж він навіть визнає свою вину!» — подумки мовив Ебенезер.

Суддя насупив чоло і непривітно глянув на позивача.

— Ви що, намагаєтеся брехати Суду, сер?

— Може, воно й було так, як він каже, — визнав Сміт, — хоч як я це пам'ятаю, то він сказав: «Іди під три чорти, бо все одно нічого не дістанеш!»

— Отже, як було насправді? — домагався відповіді суддя.

— Було «Засунь собі в дупу!» — наполягав Сперданс.

— Було «Іди під три чорти!» — стояв на своєму Сміт.

— Засунь собі в дупу! — закричав Сперданс.

— Іди під три чорти! — заволав Сміт.

— В дупу! — наказав суддя, вдаривши молотком по столу, вимагаючи тиші. — Отой твій приятель має собі виверткого правника, Бене, — звернувся він до відповідача. — А де твій захисник?

Сперданс погордливо пирхнув до прокурора — невеличкого на зріст гладкого чоловічка в чорному вбранні, яке часто носять квакери.

— Мені такі брехуни, як Річард Совтер, щоб захистити себе, не потрібні.