— Ну, то давай, гукай свого першого свідка, і підемо далі.
Складалося враження, що ніхто, окрім Ебенезера, не вбачав нічого незвичного в тому, щоб вислухати захист раніше від позивача; а коли він побачив, як С'юзен Воррен займає місце поруч зі Спердансом, щоб виступити на його користь, то його здивуванню не було меж.
Втім, свідчення, які дала С'юзен, були такими неймовірними, що вони перевершили все, що йому довелося чути того полудня. За її словами, вона втекла до Меріленду під опікою люб'язного капітана Мітчелла з округу Калверт, аби уникнути кровозмісних домагань свого батька, який хтиво жадав її, неначе якийсь козел!
— Потім він потайки переслідував мене навіть на борту самого корабля, — провадила вона далі, — та розтринькав усі свої гроші, намагаючись підкупити капітана Мітчелла. Він мав на меті змусити капітана зіграти роль звідника, аби той спровадив мене йому прямісінько до його розпусних рук, щоб він вже нарешті мав собі змогу чухрати мене від бака до юта!
Глядачі, хоч вони і привітали появу С'юзен на місці свідка сороміцькими вигуками, тепер, вочевидь, перейнялися спочуттям до неї та її становища; коли вони почули, що всі батькові зусилля перекупити її опікуна виявилися марними і, як наслідок, він був змушений піти в найми до Сперданса, підписавши з ним контракт, серед них прокотився гомін схвалення.
— Добряга Бен взяв його до себе, аби вчинити мені ласку, — вирекла вона, — і то була для нього кепська оборудка, яку я вмовила його укласти, позаяк мій батько зневажливо поставився до виконання своєї частини цієї угоди. Він виявився ледацюгою і баламутником, як я того й боялася: пан Сперданс дав йому півтора акра лишень з християнського милосердя, бо ж він йому і бзда корабельного теслі не винен! Він — мій батько, отаке вже моє нещастя, але я б радо подивилася на те, як цього лайдака прив'яжуть до стовпа і відшмагають батогами так, що повибивають усе його паскудство з отих його клятих кісток!
Суддя тепло подякував С’юзен, і, вже не завдаючи собі зайвого клопоту, розпустив присяжних, які не заслуговували на довіру, і виголосив, що ладен визнати позивача винним у тому, що той брехун і нероба; але перш ніж він встиг ухвалити офіційний вирок, Ебенезер, який уже раніш підхопився на ноги та прослухав, тремтячи від гніву, усю заключну частину свідчень С'юзен, постав тепер на повний зріст і, стоячи на порослому травою пагорбі, заволав: «
С'юзен, роззявивши рота від подиву, обернулася; натовп загудів і почав кидатися гілляччям, однак суддя заревів ще голосніше і гучно вдарив своїм молотком.
— Тихо!
Ухиляючись від лозини, Ебенезер повернувся і побачив, як до нього поспішає Генрі Берлінґейм, оббігаючи нагорі довкола амфітеатру і подаючи йому знаки, щоб він зберігав спокій. Але обурення Лауреата не так легко було приборкати: ситуація, що склалася, безпосередньо стосувалася того, про що він і Берлінґейм не так давно сперечалися, і це ще більше спонукало його говорити тепер, коли він побачив свого колишнього навчителя серед глядачів.
— Я — Ебенезер Кук, Ваша честь, Поет-лауреат усієї цієї провінції з ласки Чарлза, лорда Балтимора, і я категорично заперечую проти ухвалення того вироку, який щойно запропонували винести, оскільки це є фарсом на Правосуддя і лягає ганебною плямою на репутацію всього мерілендського судочинства!
— Правильно! — вигукнув дехто з присутніх, але інші закричали:
— Женіть геть цього папіста!
Щойно виголосивши цю свою промову, Ебенезер побачив, як Берлінґейм, який щодуху біг, став як вкопаний і, ляснувши себе долонею по лобі, знизав плечима і сів там, де йому випало зупинитися.
— Ти ба, — пирхнув суддя, — та воно було не
Тривога, яку виказував Берлінґейм, дещо уйняла самовпевненості Лауреатові, але тепер відступати було вже надто пізно; і від цієї невизначеності його голос сповнився новим гнівом.
— Ви не знаєте, з кого кепкуєте, сер! І більші лиходії, такі, що куди вам до них, відчувши на собі жало гудібрастичного вірша, були повалені й зазнали приниження! А тепер ви вчините правий суд щодо того бідаки позивача, адже кривда, заподіяна йому в цій несправедливій справі, волає до Небес, аби знайшовся спосіб захистити зневажені права та змусити відповідача і ту зрадливу задрипанку, що була за свідка, поплатитися за цей свій наклеп. Чи ви накличете на себе гнів Лауреата і разом з ним гнів усього обуреного тим простого люду?
Сперданс тим часом зблід на виду, і коли люди в натовпі заходилися щось тихо промовляти одне до одного, він підійшов до лави і прошепотів щось судді на вухо, поки тривало це останнє заперечення.
— А мені насрати на те,
