— Хай буде по тому! — вигукнув поет, намагаючись перекричати сміх, яким вибухнув натовп. — Якщо Справедливість у цій провінції наразі належить тому, хто ладен її купити, то в цьому разі я заплачу цю курвальську платню. — Він кинув багатозначний погляд на С'юзен. — Хоч би якого хабаря дав тобі цей лиходій Сперданс, я дам тобі в півтора разу більше за привілей винести вирок і визначити кару.
— Двісті фунтів дур-зілля, — мовив суддя.
— Отже, триста, — відповів Лауреат.
— Я протестую! — вигукнув Сперданс, вкрай збентежений.
— І я! — пролунав дзвінкий голос С'юзен, чий вираз обличчя, сповнений жаху, викликав усмішку на поетових вустах. Вільям Сміт звівся на ноги, немовби й сам був ладен подати третій протест, але вбраний у чорне радник хутко зупинив його і щось зашепотів йому на вухо.
— Протести відхилено, — різко кинув суддя. — Справа у ваших руках, пане Поете. Але вважайте, що не дозволяється ані позбавляти життя, ані завдавати каліцтва.
Відповідач і С'юзен були здивовані й дуже стривожені таким перебігом подій, зарівно як і Берлінґейм, який аж підскочив, почувши рішенець судді, і знову поспішив до Ебенезера. Але він досі був на відстані декількох сотень футів, і Лауреат без перешкод провадив далі.
— Я не прагну нічого, — виголосив він, — окрім Справедливості. Сперданс, здається, не завдав жодної тілесної шкоди позивачеві; відтак і йому не буде заподіяно жодної шкоди. Справа полягає в оплаті землею, і я вершитиму справедливе Правосуддя в дусі скоєного злочину. Мій рішенець полягає в тому, що відповідач визнається винним у тому, у чому його звинувачують, і мій вирок полягає в тому, що позивачу присуджуються в якості відшкодування не тільки ті двадцять акрів, що належать йому від самого початку, але й уся та власність, із якої належало вчинити відчуження землі, окрім тих півтора акра, які тепер належать позивачеві. Інакше кажучи, відповідач володітиме отією вбогою часткою, яку він так шкодував віддати, а позивач володітиме усією тією купою добра, з якої та частка відійшла! Що ж стосується міс С'юзен Воррен, то позаяк у цьому суді, скидається на те, не є незвичною річчю виносити вирок особам, які не перебувають під судом, то я визнаю її винною в ошуканстві, висуненні неправдивого обвинувачення, зведенні наклепу, розпусті, блудодійстві та неповазі до батька, а відтак виголошую, що вона мусить залишатися під опікою свого батька-позивача, поки проводитиметься розслідування щодо законності її контракту про найм у капітана Мітчелла. Окрім того, якомога скоріше і як тільки трапиться така нагода, її батько мусить підшукати їй гідну партію, щоб, несучи ярмо подружнього життя, вона змогла настановити себе на шлях цноти та побожності. Ці обвинувачення, покарання та присуд мають набрати чинності й бути виконані впродовж двох тижнів під загрозою винесення більш жорстокого вироку та позбавлення волі!
По всьому подвір'ю пролунав глумливий, майже істеричний сміх, і Берлінґейм, Сперданс і С'юзен Воррен водночас скрикнули, але суддя сказав: «Так постановив суд!» — і гепнув по столу своїм молотком.
— І я ще додам, сер, що за всі ті роки, проведені мною тут на лаві, мені ще ніколи не доводилося бачити такої безглуздої щедрості!
Ебенезер вклонився.
— Дякую. Втім, було б краще, якби віддавалася хвала Справедливості вироку, а не його великодушності. Легко бути щедрим, коли йдеться про чужу власність.
Суддя щось відповів, але його слова потонули в тому галасі, який здійняла юрба, котра підняла Ебенезера на свої плечі й понесла до найближчої корчми, що розташовувалася на іншому кінці вулиці.
— То не мені ви повинні віддавати шану, а сліпому Правосуддю, — сказав поет, ні до кого зокрема не звертаючись. — Одначе, — додав він, — приємно нарешті опинитися серед людей, які не залишилися сліпими щодо високого статусу моєї посади. Моя повага до Кембриджа вповні відновилася.
І справді, найбільш вразливі з натовпу почали вже щось нашіптувати про святість; якась мати піднесла свою дитину, щоб він її поцілував, але Лауреат скромним помахом руки наказав їй відійти. Марно він роззирався навкруги, шукаючи Берлінґейма, аби посмакувати те, як той поставиться до цього його тріумфу.
Коли вони прибули, колишній позивач Вільям Сміт був уже в заїзді й, уздрівши свого благодійника, наказав усім подати пива.
— Як я можу віддячити вам, сер? — вигукнув він, обіймаючи Ебенезера. — Таж ви найхристиянськіша душа у всій провінції Меріленд, присяй-бо!
— Ну, годі вже, — відповів Лауреат. — Сподіватимуся тільки, що цього разу вони вас не обдурять.
— Це якраз те, чого я й сам боюся, сер, — погодився Сміт і витяг з-за пазухи якийсь папір. — Мій адвокат щойно склав цей документ, і коли вже ви його підпишете, то це навіки скріпить ваш вирок у будь-якому суді.
— Ну, то покінчімо вже з цим і перейдімо до пива, — засміявся Ебенезер. Він взяв перо та чорнила у шинкаря, розмашисто підписав документ і повернув його Смітові, бажаючи, щоб Берлінґейм, Анна й усі його лондонські приятелі були свідками в цю найславетнішу годину його життя.
