Почуваючись впевненіше, ніж доти, поет роззирався тепер навкруги, виказуючи більшу зацікавленість і дивлячись не так упереджено. Він помітив, наприклад, що містечко значно більше, ніж він вважав раніше: будиночків хохулі було не сто, а майже триста, і гурти муринів працювали, будуючи нові по всій околиці міста. Насправді запас землі на узвишші вже вичерпали, і будівельникам доводилося вдаватися до різних хитрощів; з одного краю поселення утворилася ціла гора з черепашок з-під устриць, що громадилася, як можна було виснувати, упродовж не одного покоління агатчвупсів за часів, коли земля під забудову ще не цінилася так високо, і яку тепер мурини поспіхом згрібали до прилеглого болота, зарівно для того, щоб створити нову ділянку суходолу та звільнити від сміття стару; в інших місцях хижки звели на палях, забитих у самісіньке болото, доволі цікаве поєднання зразків африканської й індіянської архітектур. І знову ж таки, поет уперше помітив непропорційність між жінками і чоловіками серед населення; бо навіть узявши до уваги страх — адже відомо, що хто боїться, тому в очах двоїться, — натовп, що зібрався на майдані того ранку, за його оцінками, налічував майже тисячу осіб або ж принаймні людей сімсот, із яких, напевно, двісті, не більше, прибули разом з Куассапелагом і Дрепаккою, тоді як число жінок, якщо тільки значній кількості з них, що навряд чи, було вільно спати допізна, становило радше десятки, ніж сотні. Одначе складалося враження, що дітей тут не бракувало; і справді, простір між хижками буквально кишів маленькими дикунами, значна кількість яких і різноманітна пігментація підштовхували Ебенезера до думок не тільки про багатомужжя, а й про культурний союз у сферах більш інтимних, ніж політика й архітектура.
Цього разу процесія не зупинилася біля стовпів, а посунула далі просто до королівської хижі, що розташувалася навпроти в'язниці на іншій стороні майдану. Старому капітану, що дивився на них зі свого стовпа так само похмуро, як і вожді, що тримали раду, Ебенезер крикнув:
— Не бійтеся, старий, ми вас не кинемо — або всі, або ніхто.
— Дідька лисого, — пробурмотів Бертран, ідучи поруч, а Макевой докинув рішуче:
— Ти можеш розпоряджатися своєю долею, як хочеш, але до Макевоя тобі зась. Якщо він помре через мене, я гірко його оплакуватиму, але якщо я буду змушений померти через нього, то ненавидітиму його аж до самісіньких кісток.
Щодо самого капітана, то він або не почув слів підтримки Ебенезера, або його розум від страху так потьмарився, що він не зрозумів їх, або ж просто знехтував ними, позаяк вираз його обличчя залишився незмінним.
Біля входу в королівську хижу Бенді Лу сказав, широко всміхнувшись:
— Ми зупинимося тут. Ви йдіть туди, — і вказав на шкіряне запинало, що закривало вхід. Бранці завагалися, ніхто не хотів зробити перший крок, і тоді Ебенезер, міцно стиснувши щелепи, відслонив запинало і повів їх за собою всередину.
Окрім свого розміру і численних шкур, що правили за килими на долівці та висіли на стінах, палац Чікамека мало чим відрізнявся від їхньої в'язниці. Уздовж тильної стіни стояв ряд охоронців зі списами в руках. Посеред долівки, у викладеному камінням колі горіло невеличке вогнище; позаду нього, міцно стиснувши губи, із лихим поглядом сидів сам зморшкуватий король, а обабіч, із серйозним виразом обличчя, двоє його спільників. Англійці зніяковіло дивилися на них, не знаючи, що їм робити — сісти чи й далі стояти, вклонитися чи застигнути на місці, говорити чи мовчати. За відсутності Бенді Лу Ебенезер подивився на Куассапелага, очікуючи від нього вказівок, але саме Дрепакка звернувся до них, вочевидь додавши до переліку своїх заслуг ще й вільну англійську.
— Дрепакка хоче, — вирік він поважно, — відпустити чотирьох білих чоловіків на свободу; але якщо вже хтось один мусить померти, тоді це має бути старий, а якщо тільки один мусить залишитися в живих, тоді це має бути той, хто врятував Дрепацці життя.
Макевой насупився; Ебенезер і Бертран уникали дивитися один одному в очі.
— Куассапелаг хоче, — вів далі Дрепакка, — щоб старий і рудий співак померли, а пощадити вас двох; або якщо тільки один мусить залишитися в живих, тоді це має бути той високий, хто досі носить Перстень Братства.
— Але ж як це! — запротестував Макевой; Бертран змінився на лиці. Охоронець нахилив свого списа, тримаючи його напоготові, й ірландець замовк.
