Баришник дур-зіллям полностью

— Ім'я? Авжеж, це Генрі Берлінґейм! — Ебенезер засміявся, як навіжений, і нахилився ближче до старого короля, який, нагогошившись, як сич, дивився на нього проникливим поглядом. — Генрі Берлінґейм! — крикнув він знову, і сльози покотилися в нього по щоках. — Еге ж, ти чув про нього, душогубе? А може, ти й сам Берлінґейм у перевдягу, і це одна з твоїх знаменитих витівок? — Із ним сталася істерика, і він відчув, що непритомніє; нижня щелепа в нього відвисла, і, щоб не впасти, він був змушений якимсь незграбним рухом сісти просто на землю.

Пролунало ще одне різке запитання Чікамека.

— Хто він такий, цей Генрі Берлінґейм? — переклав король анакостинів. — Твій друг?

Ебенезер ствердно кивнув, не в змозі говорити.

— Один з присутніх тут? — запитав Куассапелаг. — Ні? Отже, він у містах білих людей?

Ствердна відповідь викликала ще одну збуджену хвилю запитань індіянською від старого Чікамека, на що Ебенезер, коли йому переклали зміст цих слів, пояснив, що Берлінґейм є його колишнім учителем, чоловіком десь сорока літ, принаймні він сам так думає, позаяк і гадки не має, де і коли він народився та хто його батьки.

Останнє запитання Чікамек поставив, не вдаючись до слів: тремтячи всім тілом від несподіваної новини, він дістав з вогню обвуглену тріску, намалював на чистій підстилці з оленячої шкіри символ III і знову підвів свій страхітливий запитальний погляд на поета.

— Еге ж, саме він, — зітхнув Ебенезер, відчуваючи надто велику душевну втому, щоб дивуватися разом з усіма. — Генрі Берлінґейм Третій, — і потім додав: — Але скажи мені, Куассапелагу, звідкіля він знає мого Генрі? — бо йому оце тільки зараз спало на думку, що за всі ті роки пригод і таємних змов Берлінґейм завжди неодмінно дотримувався правила ніколи не вживати імені, під яким він виріс. Питання належним чином переклали, але замість дати безпосередню відповідь індіянський патріарх, злобний вираз обличчя якого повністю поступився місцем величезному здивуванню, звелів двом охоронцям принести різьблену й оздоблену скриньку, що стояла в кінці хижі, і поставити її просто перед спантеличеним поетом.

— Таяк Чікамек просить, щоб ти відкрив цю скриньку, — сказав Дрепакка.

Ебенезер так і вчинив і був здивований, не знайшовши серед її вмісту нічого такого, від чого могло б перехопити подих, позаяк вона містила, наскільки він міг бачити, не порпаючись у ній, якесь чорне вбрання (без сумніву, зшите в Англії, а відтак це навело його на думку, що і сама скринька, попри своє індіянське оздоблення, була саме такою, що мають у вжитку не дикуни, а моряки чи мандрівники), чотири закорковані скляні пляшечки, у котрих, здавалося, була хіба що вода, а поверх усього цього лежав якийсь старий записник формату ін-октаво в оправі з подертої і вкритої плямами шкіри.

Чікамек говорив через короля анакостинів.

— Там є… — Куассапелаг подивився на Дрепакку, очікуючи, щоб той допоміг із перекладом.

— Книжка, — сказав африканець. — Книжка, що лежить зверху.

— Книжка, — повторив Куассапелаг. — Куассапелаг просить свого нерозсудливого брата відкрити книжку і прочитати її письмена, — і він додав тим самим перекладацьким тоном: — Куассапелаг має надію, що його брат вичитає з неї якесь замовляння, що вилікує його від безумства.

Поет узяв до рук томик, як йому і сказали, й охоронці, що стояли в ряд позаду Чікамека, усі як один впали навколішки, неначе перед якоюсь священною реліквією. Але Ебенезер впізнав у ньому насправді лише один з англійських записників, заповнений рівним каліграфічним почерком джентльмена, хіба що атрамент був надто грудкуватий і містив забагато домішок, щоб мати європейське походження. На титульній сторінці був невибагливий заголовок «Як агатчвупси обирають собі короля», і починалося все, як здавалося на перший погляд, з опису дорчестерських боліт, а можливо, і того самого острова, на якому тепер мешкало це плем'я.

— Маю визнати, це надзвичайно цікаво, — нетерпляче сказав поет, звертаючись до Куассапелага, — але ж, бігме, зараз не час… о, Боже, стривайте… — Він обірвав себе на півслові, щоб знову, не вірячи своїм очам, прочитати вступне речення: «Поки нас зі зв'язаними руками, мов якеєсь бидло, вели до міста дикунів, що лежало за декілька миль вглиб острова, я скористався з нагоди роздивитися місцину, через яку нам довелося просуватися» — і розгубленість, страх, недобрі передчуття — враз усе кудись зникло, коли він впізнав, про що йдеться.

— Це «Таємна історія» Джона Сміта! — вигукнув він. — Боже мій правий, отже, це не випадковий збіг… — він згадав протоку Лімб, але вже не міг відвести очей від продовження «Історії»; його нижня щелепа відвисла, і цьому реченню так і не судилося бути доведеним до кінця, позаяк зміст цього скрипту, а надто історія, яку розповів по тому таяк Чікамек, були не менш дивовижними, ніж усе те, що трапилося в житті Ебенезера раніше.