— Ба більше, — читав він далі, — мені здавалося, що вони не дуже-то й схильні до розмов, бо коли я спитав їх, до якої людности вони належать, мій поневолювач, що йшов поруч, одповів лише агатчвуп, що означає мовою народу Поухатана оте смердюче повітря, що утворюється у шлунку після того, як з'їсти надміру харчу, і я ніяк не міг добрати, чи то мій дикун так одповів на моє питанє, чи то мав намір образити мене, чи се була ще одна варварська витівка; більше він нічого не сказав. Прецінь я був задоволений, що вони розмовляють мовою, подібною до мови Поухатана, позаяк, раз я мав змогу розмовляти з ними, наші шанси уникнути зашморгу значно зростали. Попри свою мовчанку, вони поводилися з нами чемно, не завдавши нікому з нашого гурту жодної шкоди, поки ми ото йшли. Я так собі міркував, що якби вони мали намір нас повбивати, то могли б се легко учинити на березі, коли ми потрапили в їхню засідку, одначе вони сього не зробили. Хоча, правду кажучи, вони могли зберегти наші життя лишень для того, щоб забрати їх перегодом. Але вмерти взавтра — то все ж на день ліпше, аніж умерти сьогодні, отож мені дихалося вільготніше, втім, я весь час мався на бачності, аби відзискати якогось способу, щоб уникнути тілесної наруги од їхніх рук.
Врешті-решт ми прибули до їхнього міста, що було найпримітивнішим і найнеоковирнішим з тих, які мені коли-небудь доводилося бачити, і складалося хіба що з тузіня куренів, зліплених з хмизу та багнюки і зведених на клаптику сухого ґрунту, що здіймався на кілька долоней над багновищем. Коли ми підійшли, із хижок вийшло ще вісім чи десять дикунів, здебільше всі вони були хиренні чоловіки похилого віку, а посполу із ними жінки сього племені, ліком приблизно 15, бридкі, як Диявол, і зграя паршивих собацюг, що заходилися хапати й кусати нас зусебіч.
