Там був один опасистий дикун, який вийшов із хижі і, привітавши того очільника, що вів нас, звернувся до нього з тривалою орацією, зміст якої, із того, що мені вдалося второпати, зводився до того, що він анітрохи не був задоволений, що нас привели до міста. Тоді очільник наших полонителів (невеличкий на зріст дикун, але доволі ротатий) одказав, що мовець ще не був веровансом, себто королем, а отож йому не слід надто розпатякувати, допоки не завершиться змаганє. І що він захопив білошкірих чоловіків, себто нас, узявши нас за саскуеханноків, щоб ми долучилися до сього змаганя, бо саскуеханноки є знаменитими воїнами та зугарні творити чудеса. Я не знав, про яку змагу тут мовиться, як і не знав того, хто сей опасистий дикун чи хто сей малий дикун, що взяв нас у полон. Але з вуст короля Гіктопіка, брата Короля-Сміхуна аккомаків Дебедевона, я чув повість про тих самих саскуеханноків, суть якої полягала в тому, що се великая людність, яка мешкає далеко на півночі десь коло верхів'я Затоки, по якій ми і пливли. І що їх дуже бояться інші дикуни, маючи їх за вправних воїнів і безжалісних мисливців. Отож мені здавалося, що се не така вже й кепська річ, коли наші полонителі взяли нас за саскуеханноків, відтак я поклав собі не виводити їх із сього заблуду.
