— Розтопив? — сказав Бен Олівер і підморгнув. — Ні, Томе, та хіба ж такий любас може коли-небудь охолонути? Я так гадаю, що він оце щойно відновив сили після того могутнього двобою, що стався у ніч нашого парі, та повернувся, щоб викликати на герць усіх охочих.
— Гей, легше, Бене, — дорікнув йому Том Трент і кинув оком на Джона Макевоя, що сидів поруч, але той, однак, був цілком поглинутий розгляданням Ебенезера і, здавалося, не почув цього останнього зауваження. — Не гоже, друже, мати храп на когось через таку дрібничку.
— Ні, ні, — правив своєї Бен. — Що може бути приємнішим і повчальнішим, питаю я тебе, аніж можливість почути оповідь про великі звершення із вуст самих дієвців? Ходи до нас, Ебенезере. Почаркуй з нами та розкажи нам просто, без вигадок, як справжній чоловік: якої ти тепер думки про Джоан Тоуст, коли пожирував з нею? Сиріч яка вона в ліжку і що ж такого особливого ти вторгував за свої п'ять гіней, що ми не бачили тебе відтоді цілий тиждень, власне, як і її! Достоту, оце так чоловік!
— Припни свого язика, — різко сказав Ебенезер, сідаючи за стіл. — Ти знаєш усю цю історію не гірше од мене.
— Ти ба! — скрикнув Бен. — Така відвага! І що, так нам нічого й не з'ясуєш і не скажеш нічого на свій захист, коли якась хвойда збиткується з тебе?
Ебенезер стенув плечима.
— Хтозна, чи зможе вона коли-небудь знову так високо піднестися.
— Святі Небеса! — вигукнув Том Трент. — Хто цей незнайомець, що так хвацько відповідає? Обличчя мені знайоме, та й голос я вже чув, проте присягаюся, це не наш колишній Ебен Кук!
— Таки ні, — погодився Дік Меррівезер, — це якийсь хвалько, який лише вдає, ніби це він, бо ж той Кук, котрого я знав, був сором'язливий і тихий малий, дещо незграбний і не вельми дотепний у жартах. Чи не відомо вам, куди він запропастився? — запитав він Ебенезера.
— Авжеж, — Ебенезер усміхнувся. — Він мені добре відомий, бо ж тільки один я бачив, як він помер, і склав елегію на його смерть.
— Даруйте, сер, і яка ж болячка його прибрала? — поцікавився Бен Олівер з такою зневагою, на яку він тільки міг спромогтися, після того як йому так браво збили пиху. — Може, це були муки нерозділеного кохання?
— Правда, сер, полягає в тому, — відповів Ебенезер, — що він умер під час пологів тієї ж ночі, коли відбулося парі, і так ніколи й не взнав, що те, від чого він насправді так страждав, було переймами, які бралися все частіше, бо ж він виношував плід з самого дитинства, але до ліжка його вклали надзвичайно пізно. Але світові пощастило, що при ньому опинилася дуже вправна повитуха, яка й допомогла йому розродитися вже геть дорослим чоловіком, якого ви оце зараз і бачите.
— Клянуся! — мовив Дік Меррівезер. — Я геть згубив тебе у цьому Гемптон-кортському лабіринті химерних образів! Висловлюйся ясніше, будь ласка, принаймні скажи хоч речення і розтлумач нам зрозумілою мовою, що означають усі ці слова про смерть, повитух і решта цієї алегорії.
— Я все поясню, — усміхнувся Ебенезер, — але мені хотілося б, щоб і Джоан Тоуст була тут присутня, аби почути це на власні вуха, адже саме вона, хоча й несамохіть, і зіграла роль повитухи. Приведи ж її, Макевой, щоб увесь світ взнав, що я не приховую до вас жодної неприязні. І хоч умисел твій був лихий, але, як стверджує приказка,
Від самої появи Ебенезера у винарні Макевой сидів тихо, навіть понуро. Тепер він підвівся зі свого місця і, гаркнувши: «Гукай її сам, чорти б тебе вхопили!» — з похмурим виглядом залишив таверну.
— Що це з ним трапилося? — запитав Ебенезер. — Він зичив мені лиха, а тепер йому робиться прикро від того, що його постріл дав маху і підніс мене? Це було ґречне прохання; і якби ж то я знав, де зараз Джоан, то привів би її сам.
— Не маю сумнівів, що й він би це зробив, — сказав Бен Олівер.
— Що ти хочеш цим сказати?
— Та хіба ж ти не чув, як я сказав раніше, — запитав Том Трент, — що ось уже три дні, як про Джоан ні слуху ні духу?
— Я гадав, що то ви глузуєте, — сказав Ебенезер. — То вона і справді зникла?
— Еге ж, — підтвердив Дік, — ця хвойда щезла з нашого обрію, й ані Макевой, ані жодна інша жива душа й гадки не має, де вона. Востаннє її бачили на наступний день після нашого парі. Вона була вельми збентежена і роздратована…
— Клянуся, — втрутився Бен, — вона ні з ким не хтіла розмовляти!
— Ми гадали, що то вона просто в поганому гуморі, — вів далі Дік, — оскільки ти… ну, тобто…
