Була вже майже опівніч, коли Ебенезер нарешті повернувся до свого помешкання. Якийсь час він марно гукав Бертрана та, осоловілий від випитого, непевними рухами почав роздягатися сам, досі переповнений враженнями від свого успіху. Можливо, внаслідок тиші, яка панувала у його кімнаті, після «Медальйону» або ж через неприглядне видовище ліжка, яке вранці він так і залишив неприбраним, із зібганими простирадлами, просякнутими чотириденним відчаєм чи дечим менш вишуканим, але його веселість, здавалося, покидала його разом з одягом. Коли нарешті він скинув черевики, підштанки, сорочку і перуку та постав поголений, стрижений, у чому мати народила посеред своєї кімнати, то розум його був притуплений, погляд млявий, а постава непевна. Цей великий успіх від першого занурення у вир життя досі спонукав його до роздумів, але це більше не приносило йому того приємного збудження. У животі він відчув якусь слабкість. Усе те, що розповів йому Чарлз із історії Меріленду, повернулося до нього і видавалося тепер недобрим сном. Пригасивши лампу, він поспішив до вікна, щоб вдихнути свіжого повітря.
Попри пізню годину, Лондон унизу й усюди навколо нього і далі ряснів у цій темряві ознаками життя, бо ж час від часу там лунали вигуки п'янички, лайка візника, сміх подорожнього або іржання коняки. Вологий весняний вітерець повівав з Темзи й обдимав його: там, далі, біля річки, піднімали якорі та брали їх на кат, розпускали на реях вітрила та прибирали їх, і темні кораблі, визначившись зі своїм місцеперебуванням, промірявши лотом глибину та обравши напрямок, ішли вниз по річці за відпливом, до схованої в темряві Протоки і далі до безмежного океану, здіймаючись на гребнях хвиль і стрімко кидаючись вниз. Великі невгавущі створіння неквапно чи поспішно рухались у морській хлані; бліді сірі морські птахи, скрикуючи, кружляли в нічному небі, пірнаючи вниз, або, підхоплені поривом вітру, шугали вгору. Чи ж можна було повірити, що десь там, дуже далеко, під зорями й справді лежить Меріленд і хвилі чорного моря, збиваючи піну, накочують на його піщаний берег? Що, можливо, саме цієї миті нагий індіянин, полюючи, бреде крізь порослі очеретом дюни або, вистежуючи здобич, крадеться між шепітких рядів дерев у лісі?
Ебенезер здригнувся, відійшов від вікна і похапцем запнув його фіранками. У животі в нього було вкрай неспокійно. Він ліг на ліжко і спробував заснути, але без успіху; нервове напруження від розмови з Чарлзом і всього того, що трапилося потім, ще довго примушувало його стривожено кидатись і крутитись у ліжку навіть після того, як кожен м'яз його тіла почало ломити, а очі розпалалися, благаючи сну. Привиди Вільяма Клейборна, Річарда Інґла, Вільяма Пенна, Джозіаса Фендалла та Джона Куда — їхня дивна і жахлива заповзятість, їхні каверзи, заколоти та ребелії — викликали в нього озноб і млість та навідріз відмовлялись залишати його свідомість; і йому досі набридливо ліз у голову його титул, і він раз у раз вимовляв його, хоча багаторазове повторювання позбавило цей епітет радості та будь-якого сенсу, залишивши тільки низку жахливих звуків із нічного кошмару. Слина стікала з рота, і він відчув, що його зараз знудить.
— О, Господи! — схлипнув він нарешті та, обливаючись холодним потом, вистрибнув з ліжка. Підскочивши до нічного горщика, він миттю відкинув кришку та з надхою вивергнув туди все вино свого тріумфу. Звільнившись від нього, він дещо заспокоївся: повернувшись до ліжка, він підібгав коліна до грудей, щоб хоч трохи впокоїти збудження у шлунку, і вже таким побитом після незчисленних поривчастих зітхань примудрився забутися чимось подібним на сон.
Хоч би які тривоги чи вогкі нічні вагання труїли допіру спочинок Лауреата, але коли наступного ранку над Лондоном зійшло сонце, вони розвіялися, немов туман над Темзою. Він прокинувся о дев'ятій, відпочилий тілом і душею, і коли згадав про події минулого дня та свою нову посаду, то зробив це з приємністю.
— Бертране! Агов, Бертране! — гукнув він, підхопившись із ліжка. — Чи ти тут, приятелю?
Слуга негайно з'явився, вийшовши із сусідньої кімнати.
— Вам добре спалося, сер?
— Спав як немовля. Ба, ти глянь, який ранок! Я просто зачарований!
— Мені здалося, що ви блювали минулої ночі.
— Дідько, либонь хильнув якусь пінту скваснілого пива у «Медальйоні», — байдуже відповів Ебенезер, — або ж кухлик елю, що до кінця не вибродив. Ану ж бо подай мені мою сорочку, що лежить отам. От молодець. Їй-бо, ну що може так віддавати свіжістю чи бути таким чистим на дотик, як щойно випрасувана білизна?
— Просто диво, що ви таки вивернули це з себе. Бо ж ви так стогнали та кректали!
