— Справді? — Ебенезер засміявся і почав неквапом одягатися. — Ні, сьогодні не ці, а ті, бавовняні. Кректав, кажеш? Либонь, якийсь нічний кошмар, але я геть нічого не пам'ятаю. Принаймні нічого такого, заради чого було б варто гукати лікаря або священника.
— Священника, сер! — скрикнув Бертран з певною тривогою в голосі. — Тож, значить, таки правда те, що люди кажуть?
— Може, так, а може, й ні. Хто вони — ці
— Дехто стверджує, сер, — жваво відповів Бертран, — буцімто ви віднині на службі у лорда Балтимора, знаменитого на весь світ папіста, і саме тому, що ви погодилися перейти у католицтво, він і дав вам цю посаду.
— Присяй-бо! — Ебенезер недовірливо повернувся до слуги. — Яка огидна брехня! Від кого ти таке почув?
Бертран зашарівся.
— Даруйте, сер, але ви, мабуть, помітили, що хоча я й нежонатий, проте не позбавлений до певної міри інтересу до жінок, і, простіше кажучи, я й одна молода служниця, що мешкає під нами, дійшли до певної, так би мовити…
— Обопільної згоди, — нетерпляче підказав Ебенезер. — Чи ж я не знав, негіднику? Гадаєш, я не чув, як декілька ночей тому ви обоє гупали та перекидались у ліжку, вважаючи, що я сплю? Клянуся, ви б і мертвого розбудили! Якщо минулої ночі моє нещасне блювання позбавило тебе цілої годину сну, то це лише сота частина того, що я тобі заборгував. Тож це вона розповіла тобі цю небилицю?
— Ага, — підтвердив Бертран, — але це все вигадала не вона.
— Звідки ж вона тоді взялася? Давай, ближче до суті, друже! Яка прикрість, не встигне поет сподобитися якоїсь відзнаки, як тієї ж миті заздрісники починають зводити на нього наклеп, і щойно він вимовить якийсь безневинний троп, як його слуга починає волати: «Папізм!».
— Даруйте, сер, — сказав Бертран, — але я в жодному разі не звинувачував вас, а лише виказав стурбованість. Мені здавалося, що мій обов'язок — розповісти вам, що про вас говорять ваші вороги. Насправді ж, сер, моїй Бетсі, дівці, слід сказати, гарячій і пристрасній, поталанило вийти заміж за невиразного та байдужого до любовних утіх нетіпаку, єдиними пристрастями якого є честолюбство та скнарість, і котрий хоч і хтів би мати собі міцного сина, щоб той збільшував сімейний дохід, проте є настільки ж ощадливим у своїх пестощах, як і скупеньким на гроші. І такий він уже загрібайло, що, відпрацювавши вдень помічником клерка на митниці, він пів ночі гарує в «Медальйоні», підробляючи там грою на скрипці, аби відкласти зайву крону, пояснюючи це тим, що, отак відкладаючи, він збирає на той день, коли вона приведе дитину. Але ж хай йому грець, це забирає весь його час і лягає на нього таким важким тягарем, що він її ледве й бачить, і це так його виснажує, що коли він нарешті залишається з нею наодинці, йому вже не стає снаги вилізти на неї! Мені таке марнотратство — глядіти, як з одного боку, бідолашна Бетсі не знаходить собі місця за браком чоловічої уваги, а з другого, як її чоловік Ральф дарма збиває грошву — видалося гріхом, тож я, як добрий самаритянин, постановив зробити для них обох усе, що в моїх силах, і поки Ральф на скрипці смикав, то й я туди-сюди цигикав.
— То он воно що, ну ти й шельма! Це ж треба — для обох! Що й казати, невелика то послуга — нагородити чоловіка рогами! Яке паскудство!
— Якраз навпаки, сер, з вашого дозволу зауважу, що я зробив йому подвійну послугу, позаяк не тільки зорав його нивку, що залишалася необробленою, але й засіяв її, і з усіх ознак видно, що восени слід чекати на рясний врожай. І перш ніж вважати мене чудовиськом, зважте ось на що, пане. Цей чолов'яга тільки й знав, що важку, нудну й невдячну працю, яка не приносила йому ніякої радості, і мав з усього лише одну-єдину втіху — платню. Повертаючись додому, він зустрічав прискіпливу та сварку за браком любові дружину, яка збиралася взагалі назавжди покинути його, а це було б його згубою. А тепер, пихатий, мов павич, він працює ще наполегливіше, ніж раніш, адже чекає на появу сина, а робота в конторі та терликання на скрипці з простої праці обернулися на шляхетну забаву. Що ж до Бетсі, то вона безугавно чіплялась і гаркала на нього, а нині стала солодкою як мед, виконує всі його примхи й забаганки і не залишить його, а хоч би й заради самого герцога Йоркського. Отак і чоловік, і жінка лише виграли від цього.
— А ти розжився на коханку, утримання якої тобі ні шеляга не коштує, — додав Ебенезер, — і можеш тепер з нею безкарно завести у блуді цілу господу байстрюків!
Бертран, пов'язуючи краватку своєму пану, лише стенув плечима.
— Так уже воно трапилося, — визнав він, — хоча, як то кажуть, чеснота і сама собі винагорода.
— Тож виходить, що то він, той рогатий скрипаль, поклав початок цій історії? — з притиском запитав Ебенезер. — Та я на цього негідника до суду подам!
— Ні, він розповів цю плітку вчора ввечері Бетсі, а вона вже вранці переказала її мені. А він, зі свого боку, почув її від випивак у «Медальйоні», коли всі тости виголосили, а ви вже пішли додому.
— Яка несусвітня заздрість і злоба! — вигукнув Ебенезер. — Ти й справді у це віриш?
