— Господь з вами, сер, ваші релігійні переконання мене аж ніяк не обходять. Але визнаю, що, коли почув розповідь Бетсі, мені стало цікаво, чи всі ті зойки та метання минулої ночі, бува, не означають, що між вами та докорами сумління точиться бійка, чи, може, це якийсь дивний папський обряд, адже знаю, що вони їх мають досхочу на будь-яку годину дня і ночі. Присяй-бо, я так міркую, що то був би добрий ґешефт — принести йому цю марну клятву, якщо лиш це було умовою здобуття посади. Бо ж рано чи пізно всі ми маємо укладати свої угоди зі світом. Усе має свою ціну, і ваша плата не була зависокою, позаяк ані мілорду Балтимору, ані будь-якому єзуїтові не до снаги взнати, що ви насправді маєте на серці. Вам лише треба прохарамаркати оту його курзу-верзу, коли йому заманеться її почути, а щодо решти світу, то яке їм діло до того, яку посаду ви займаєте та в що вам стало її дістати або ж хто вам у цьому посприяв. Тримай язика на припоні й отримуй свою платню, а Папа та весь світ най ідуть до біса!
— Господи, ви лишень послухайте цього циніка! — вигукнув Ебенезер. — Даю тобі слово, Бертране, що ніякої угоди з лордом Балтимором я не укладав, жодних торгів послуга за послугу. І цього ранку я не більший папіст, ніж минулого тижня, а щодо платні, то ця посада не приносить мені ні шилінга.
— Дуже розсудливо з вашого боку зайняти таку позицію, — кивнув з розумінням Бертран, — якщо хтось спитає.
— Таж це лише свята правда! І не збираючись тримати в таємниці своє призначення, я маю намір розповісти про нього всім і кожному — звісно, у певних межах скромності.
— І ви про це пошкодуєте! — попередив його Бертран. — Бо коли ви оголосите на весь світ, що займаєте цю посаду, то не буде сенсу заперечувати, що обернулися на папіста, аби дістати її. Світ вірить тільки в те, у що йому кортить вірити.
— І хіба нічого, крім лихослів'я, злоби та фантастичних байок, йому не смакує?
— Не така вже вона й фантастична, ця історія, — мовив Бертран. — Зважте, я не сказав, що вона правдива.
— Ба ні! — запротестував Ебенезер. — Подібні наклепи є лише зброєю в руках посередності у боротьбі з талантами. Ті вертигузи в «Медальйоні» оббріхують мене, аби себе втішити! А стосовно твоєї цинічної філософії, що схильна бачити змову, тільки-но хтось здобуває гарну посаду, то я так гадаю, що ти лише видаєш бажане за дійсне, що є ознакою зайнятого домашнім господарством розуму, який наділяє весь навколишній світ драматизмом і тим похмурим збудженням, яких йому бракує у його буденній діяльності.
— Ця ваша філософія мені невтямки, — сказав Бертран. — Я знаю тільки те, що люди кажуть.
— І треба ж таке вигадати — католицтво! О Господи! Мене вже нудить від цього Лондона! Принеси-но мені мою дорожню перуку, Бертране. Я в цьому місці й дня не залишуся!
— Куди ж ви їдете, сер?
— До Плімута, поїду пообіднім диліжансом. Подбай про те, щоб мої скрині та валізи спакували та завантажили, зрозуміло? Дідько, та хіба ж можна пережити ще один ранок у цьому жорстокому та розпусному місті?
— До Плімута, так швидко, сер? — запитав Бертран.
— Що скоріше, то краще. Ти вже знайшов собі місце?
— Боюся, що ні, сер. Моя Бетсі каже, що зараз невдалий час для пошуків нового, та й не кожне місце мені буде до шмиги.
— Ну, що ж, це вже не має значення. За кімнати сплачено до кінця квітня, тож можеш розкошувати. Платню я тобі сплатив наперед, і ти можеш отримати ще крону, якщо мої речі вчасно будуть у диліжансі, що вирушає до Плімута.
— Дякую вам, сер. Жаль мене бере, що ви їдете, але будьте певні, усе ваше майно спакують до карети. Так-то воно! Не скоро мені вдасться знайти собі такого чемного хазяїна.
— Ти славний хлопець, Бертране, — усміхнувся Ебенезер. — Якби ж то не моє жалюгідне утримання, я б залюбки забрав тебе із собою до Меріленду.
— Присяй-бо, занадто вже я легкодухий, щоб подибуватися з ведмедями та дикунами, сер! Якщо ваша ласка, то я вже ліпше залишуся тут зі своєю Бетсі, яка втішить мене у моїй втраті.
— Тож хай вам щастить, — мовив Ебенезер, залишаючи його, — і хай ваш син буде дужим хлопцем. Я більш сюди не повернуся: маю намір присвятити весь ранок купівлі записника, який знадобиться мені у подорожі. Можливо, побачимося ще на поштовій станції.
— Тож гарного дня, сер, — сказав Бертран, — і прощавайте!
Хоч би як дратував Ебенезера наклеп його облудних приятелів, але щойно він вийшов за двері, як усе це миттю вилетіло з його голови. День видався напрочуд чудовим, а настрій його був надто піднесений, щоб гаяти час у міркуваннях над якоюсь там простою заздрістю. «Залишмо дрібні думки дріб'язковим умам», — сказав він собі та й поставив на цьому крапку.
