Значно важливішою йому видавалась справа, що чекала на нього попереду. Йому потрібно було вибрати та придбати нотатник. Той чудовий троп попереднього дня, який йому так кортіло записати, щоб зберегти для прийдешніх поколінь, вислизнув із пам'яті, і скільки ще інших, йому подібних за роки, які минули, промайнули в його голові, не затримавшись, немов гарненькі жінки, і навіки зникли? Цього більше не має трапитися. Нехай якісь там віршомази та випадкові перодряпи вдають із себе безтурботну плідність, яка зі зневагою спозирає на нотатки та пересічні записники: зрілий і відданий справі митець ліпше знає, що до чого, і дбайливо підбирає кожну коштовність, що їх він черпає з рудоносної матінки-жили своєї фантазії, щоб потім у вільні години відокремити справжні діаманти від менш цінних камінців.
Він попростував до закладу під назвою «Знак крука», що був розташований на Патерностер-роу та належав такому собі Бенджаміну Бреґґу — друкарю, книгарю і торговцю канцелярським приладдям, постійними клієнтами якого були він і його приятелі. Крамниця була тим місцем, куди стікались усі плітки літературного середовища. Сам Бреґґ, уїдливий, маленький на зріст чоловічок років сорока з блискучими очима й улесливим медовим голоском, про якого ходили чутки, що він содоміт, знав майже всіх, хто в цьому місті був не без претензій на літературний талант, і хоча сам він був лише звичайнісіньким торговцем, його ласки багато хто намагався запопасти. Ебенезер у цьому місці, відколи декілька років тому його познайомили з власником закладу та його клієнтами, кожного разу почувався ніяково. Він завжди, аж до самого вчорашнього дня, тримався двох поглядів на власний талант, як, власне, і на все інше — з одного боку, упевнений у тому (бо ж скільки їх було, цих вибухів поетичного натхнення, що аж волосся дибки вставало!), що Господь благословив його найбільшим даром від часів сліпого Джона Мільтона і що його самою долею покликано самотужки вхопити всеньке письменство за плюндри та поставити його догори дриґом на перуку; а, з другого боку, однаково був упевнений і в протилежному (бо скільки ж їх було, тих нападів розпуки, пустих годин без музи та випадків суцільного заціпеніння!), що був він позбавлений бодай найменшого таланту, не кажучи вже про геніальність; покірний, спантеличений, недоумкуватий позер, як немало інших, — і ті відвідини Бреґґа, коли його завсідники за пів миті доводили Ебенезера до стану атаксії, так що він був ледве здатен пробурмотіти бодай що-небудь у відповідь, завжди переконували його в останньому, хоча за інших обставин він легко міг би витлумачити їхню спритність і дотепність собі на користь. Так чи інак, він мав звичку приховувати свою невпевненість під маскою сором’язливості, і Бреґґ взагалі ледве коли-небудь звертав на нього увагу.
Тож на його превелике задоволення, коли цього разу він ступив до закладу й обережно попрохав одного крамарчука показати йому декілька записників, Бреґґ, залишивши невеличкого на зріст покупця без перуки, із яким він натоді перемовлявся, відіслав підмайстра, щоб обслужити його особисто.
— Дорогий містере Кук! — вигукнув він. — Ви
— Що? А, ну, так, звичайно, — Ебенезер сором'язливо всміхнувся. — Але як ви так швидко про це довідалися?
— Так швидко? — защебетав Бреґґ. — Таж у всьому Лондоні тільки й мови про те! Я ще вчора ввечері почув про це від Бена Олівера, а сьогодні мені вже й інші сказали.
— Це лорд Балтимор удостоїв мене такої честі, — прохолодно відповів Ебенезер, — і хоча він і католик, але дуже чемна людина й такий самий джентльмен, як і інші, кого мені доводилося зустрічати, і має дивовижно чутливе вухо до поезії.
— Авжеж, я певен у цьому, — погодився Бреґґ, — хоча ніколи й не зустрічався з цим добродієм. Але послухайте, пане, як йому вдалося познайомитися з вашою творчістю? Нам усім кортить прочитати що-небудь з вашого доробку, але, попри мої старання, я так і не спромігся знайти бодай одного друкованого вірша, і кого б не питав, ніхто не чув бодай рядка вашої поезії. Бігме, маю визнати, що ми ледве здогадувалися, що ви взагалі щось пишете.
—
