Пробираючись в крісла й чини? їх би за фати, їх би до суду, їх би до карцеру за розбій!
Доказів мало? Доказом будуть Лантухи вкрадених вір і надій.
Або «Некролога кукурудзяному качанові...»:
Прокляття вам, лукаві лиходії,
В яких би ви не шлялися чинах!
Ви убиваєте людські надії Так само, як убили качана.
«Лукавим лиходіям» Симоненко спеціяльно присвятив чималу кількість поезій. Але тут я повернуся до «Балади про зайшлого чоловіка», якою починається розділ про тематику Симоненкових творів. Пишучи її, поеті в думці не мав наміру розправлятися з релігією. На таку інтерпретацію твору могло навести наївняка хіба слово, запозичене з Євангелії, — «месія». А тим часом усе зовсім просто. Бачивши, як поневіряється в безправ’ї й нужді вся Україна (та й уся людність, зотарена в задротовнику під ім’ям СССР), і чувши одночасно, як з року на рік скоро вже півстоліття цій люднос-ти обіцяють «комуністичний рай», у який давно вже ніхто не вірить, зрезиґновано щоразу повторюючи: «Ну, що ж, доведеться наступного року чекать...», — Симоненко узагальнив усіх «непомильних вождів» партії в образі «зайшлого чоловіка з густих заплав», який виявився «безплідним кастратом».
Коротке Симоненкове свідоме життя було якраз багате на такі спостереження. Якщо в шкільному віці йому презеї і-тували в політичних букварях більш-менш стабільних «месій» — Маркса, Леніна, Сталіна, то в його студентські роки зміна вождів набрала калейдоскопічного прискорення. Сталіна забракували. Кілька років по тому тога непомиль-ности ще прикрашала Маленкова й Булґаніна поруч з Хрущовим. Останній мав триваліше щастя. У своїй ролі «месії» він пережив і Симоненка. Але поетові було вже ясно, що всі вони кастрати. Зайшлих пророків Симоненкові доводилося бачити дуже багато. І ще дрібніших: київських партійних секретарів і обласних. Вони неодмінно виступали месіями, бо на кожному партійному пленумі чи з’їзді ухвалювали «історичні» постанови, які ніби відразу розв’язують всі труднощі, а виявлялося, що з них нічого не вийшло, та й хто будь-коли вірив у їх чудодійну силу! І всіх цих пророків Симоненко об’єднав в одному образі приблуди з «густих заплав».
Цей твір ціхує велика сила поетичного узагальнення. Бо ж і справді всі вони якісь зайди (чи, за термінологією Симоненка, — «заброди»), починаючи з «нальотчика» Йо-сифа Вісаріоновича, ідо приблудився на московський престол з Кавказу, не кажучи вже про менших, яких завжди звідкілясь присилають: партія навіть не любить, щоб голова колгоспу був свій, вона воліє прислати з своїх кадрових «заплав» когось чужого. «Балада» ілюструє ще одну рису поезії — конденсацію вислову: з твору на два десятки рядків можна вичитати всю історію СССР у цілому, і з таким самим успіхом її можна прикладати до історії кожної його частини, до району включно, з його власними маленькими «месіями».
Ще окремо про деспота Сталіна. Він становить у творчості Симоненка спеціяльну тему. Кожен уже пам’ятає запис про нього в щоденнику. У «Баладі про зайшлого чоловіка» — він один з головних персонажів. Центральне місце він посідає і в поезії «Монархи». Між іншим, у мене є сумнів щодо назви цього твору: чи вона дійсно належить Симоненкові, чи її підставили пізніше редактори. Твір починається рядком: «Диктатори, королі, імператори...» Як на мій погляд, допікали авторові насамперед диктатори, і королів
та імператорів він додав тільки для ширшого узагальнення. А що Симоненко мав на увазі саме диктаторів, і конкретно Сталіна, в цьому і іе лишають жоді юго сумніву оці два рядки:
І сипались лаври убогі До куцих, кривавих ніг...
А вже спеціяльно і виключно Сталінові присвячений вірш, що поєднує в собі нищівну сатиру на деспота з патетикою утвердження людського я супроти й найжорсто-кішої диктатури, якою була сталінська. Вірш уявляється мені, як розмова поета з портретом Сталіна, бо починається такими рядками:
Він дивився на мене тупо Очицями, повними блекоти...
Він гримів одержимо й люто, І кривилося гнівом лице рябе.
••
А що цс саме Сталій, видно ясно з початкових рядків
другої строфи:
Мова туї’ про вірш «Я», доля якого досить загадкова. Де
хто з українських авторів, ті, зокрема, хто десталнизацпо хотів би використати для бодай відносної гуманізації життя в совєтчині, подеколи згадували цей вірш, але він появився в друку щойно в посмертній збірці «Поезії» (1966).
Що цей і подібні антисталіиські вірші не до смаку вождям СССР, це зрозуміле, хоч вони ніби й самі проголосили десталінізацію. Тільки ж Симонепкова десталінізація сягає багато далі: вона включає й тих, хто деспотові прислужував:
Нікчемна, продажна челядь,
Банда кривляк для втіх,
Щоб мати що повечерять,
Годувала холуйсгвом їх.
(«Монархи»)
А ця «челядь» саме ж і захотіла лишитися при владі після Сталіна 7