Наведених прикладів уже вистачає, щоб бачити, наскільки В.Симоненко-поеторигінальний. І всежне ця частина його спадщини нас найбільше цікавить. Щось подібне, подеколи й ще більш оригінальне, знайдемо не в одного поета його талановитого покоління. 1 якщо на Симонен
кові сьогодні наша особлива увага, то передусім завдяки тій (кількісно невеликій) частині його спадщини, у якій він підноситься постаттю єдиною в своєму роді в сучасній українській поезії.
Ідеться мені про всього лише два чи три десятки Симоненкових поезій (їх число трудно й встановити, бо постова спадщина не зібрана, частково прискрипспа тими, хто ховає його твори під замок, і якраз ті, які тут нас найбільше цікавлять), які він написав, сказав би покійний Максим Рильський, у хороший Шевченків слід ступаючи.
Щирий і людяний, скромний і сам собі найсуворіший критик, Симоненко посідав ще одну рису характеру, без якої поет у совєтчині перетворюється на гнучкого солод-
• •
копівця, — велику громадську мужність. У дні хруїцовськ змори, коли під виглядом боротьби проти «абстракціонізму» і «формалізму» було заплямовано заборонити живу поезію, мужність продиктувала Симоненкові оцей виступ на оборону свободи творчости:
«Отже, ті, ідо готові вдатися за допомогою до дружинників (охоронці порядку при міліції. —І.К) , аби тільки заборонити поетичній молоді шукати і мислити, чи не опинилися вони в незавидній ролі захисників поганих традицій, чи не склали мимовільно протекцію сірості і бездумності?..
Навряд чи можна сприймати всерйоз також розпачливі заклики відвернутися від трагічного і творити так зване “життєрадісне”. Бездумні, ідилічні радощі скоріше синонім ідіотизму, ніж оптимізму. Ми живемо в добу великих діянь, а, отже, і в добу високої радості і великих трагедій. Відвертатися від людських мук і страждань, а замість правди тикати їм під ніс пучечок чебрецю — до біса такий жалюгідний оптимізм!» 4
Ці мужні слова сказані з таким почуттям власної правди, що в тембрі голосу поста чується нездоланна щирість, якої боялися «начальники» від літератури і не зачіпали Си-моненка ні за ці вислови, пі за нелегальні поезії, про які знали ще за його життя. Хоч за таке саме інших картали безнастанно і засилали на провінцію, чи, пак — на «новобудови». Горда мужність Симоненка здобула повагу навіть тих, хто насилав міліцейських дружинників на молоду поезію. З переляку вони «люблять» його й посмертно.
Мужній Симоненко в наведеній деклярації і такий самий мужній у творчости, навіть як доводилося по Шсвчеи-ковому сліду писати в захалявні зошити для себе самого чи найближчих друзів. Протиставлення «трагічного», «вели
кої трагедії» людського життя в совєтчипі «ідилічному ідіотизмові», сприймання «людських мук і страждань» як свого глибинного переживання творить душу цієї частини Си-мопенкової поетичної спадщини, яка втілилася в трагічно
щиру любов до батьківіцини-Україии:
Коли мечами злоба небо крає І крушить твою вроду вікову,
Я тоді з твоїм ім’ям вмираю І в твоєму імені живу!
(«Україні»)
І в любов до її людей. Цс поняття («любов до людей»), на симуляції якого живе офіційна совєтська поезія, у совєтчи-ні вкрай спотворене й звульгаризоване. Воно сприймається як прописна максима: належить любити людей взагалі, і якщо конкретизується, то хіба, наприклад, приписом більше «любити» людей соціялістичних країн, ніж капіталістичних. І міняти «любов» дозволено тільки за приписом: до якогось часу треба було дуже «любити» китайців; тепер вислови цієї любови не тільки не належать до доброго тону, а й були б політично небезпечні.
Карикатурність такої «любови» в тому, що не можна любити директивно. Любов — почуття конкретне, і найбільший гуманіст не може ні з того ні з цього перейнятися любов’ю до народу з іншого континенту, про який він нічого не знає.
Не фальшивою любов’ю пройнята поезія Шевченка, бо любов у ііього конкреті іа: до замучсі юї «і гуждою та працею» матері, до сестер і братів, до таких самих, як вони, українських селян і всього народу, бо його долю ділив і сам переслідуваний Шевченко. Так, ідучи далі, зовсім природно звучить Шевченкова любов і до інших, наприклад, кавказьких народів, оскільки в російському ярмі вони поневірялися так само, як і Україна.
Шевченко тут не притягнений довільно: в своїй любови до людей разюче подібний до нього Василь Симоненко. Він часто говорить про неї: «Найбільше люблю землю, людей, поезію...» (цитоване інтерв’ю). Але і його любов конкретна, вона стосується людей, з якими життя пов’язало поета. І не випадок, що до сказаного вище він додає: «і... село Бієвці на Полтавщині...»
Трагедія України і її людей (в тому числі близьких поетові: мати і вся рідня з Полтавщини, друзі поета ззакляпова-пими устами, як, зрештою, й він сам) під совєтчипою дихає
• • • • •
з цієї суто симопепківської частини його творчости, яка
вирізняє Симоненка як поста сильного поетичного хисту, який, уже сьогодні немає в цьому сумніву, тривало входить в історію української літератури як гідний нащадок Шевченка.
•5%.