Випадок Симоненка належить саме до тих, які думку Райса підтверджують. 1 коли т ак, то рання смерть його позбавила українську літературу визначного поета. На підставі того, що він лишив, немає потреби ні дошукуватися, за яким числом по черзі належить внести Симоненка в списки сучасних поетів, ні тим більше штучно вивищувати його за те, що нам сподобалися соціяльно-політичні ідеї його поезії. Треба просто розглядати його в ряду сучасників.
А
Т
Наша нова поезія (від Шевченка починаючи), либонь, аж досі відзначається самообмеженням, вбачаючи єдине й найпочсспішесобізавдапня в «служінні» — народові, боротьбі проти соціяльного й національного гніту, національно-державному самовизначенню і т. д., що все разом у політичній термінології останніх десятиліть знайшло свій вираз в абстрактно-догматичному — «служити правді». Таке обмеження в безнастанному триванні збіднювало поезію, звужувало її, врешті довело до неправильного розуміння самої її суті: як додаткового тлумача суспільно-політичних ідей. Очевидно, я, кажучи це, згущую фарби, бо були ж і винятки. Але це саме ті винятки, які підтверджують правило. І тому слушно Микола Хвильовий називав трагічними
• • • • • •
постатями нашої історії тих поетів, які мріяли вирватися з зачарованого кола самообмеження.
За останні десятиліття було й ще гірше. Бо якщо наша поезія раніше накладала обмеження сама на себе добро-ВІЛЬІ ю, то в добу комуіпстичної деспотії її обмежили до служіння принципові «партійносте» засобами терору. На час виступу Симоненкового покоління вона перетворилася з колись народницької на примусово псевдопародницьку і... безнадійно провінційну.
У цих обставинах зрозуміла наша болюче загострена ворожість до поезії службової або, вживаючи міжнародної термінології, — ангажованої; і радість з того, що з кінця 1950 — початку 1960-х років наслідком деяких політичних змін в СССР почало зі юву відроджуватися розуміння справ-
• • •••
жиьої поезії, смак до чистого поетичного мистецтва. Цей найновіший прорив здається нам потужнішим і динаміч-пішим від усіх попередніх. Передусім тому, що він виносив на поверхню все нові й нові творчі сили. Ми вже привикли до імен Л. Костенко, М. Вінграновського, І. Драча, В. Коротича, Р. Трстьякова і ще інших. Вони залишили по-чатківство позаду, вступили в період творчої зрілости, і час перестати називати їх за інерцією молодими поетами, бо за ними, а не за офіційними державцями Спілки письменників України, закріплене право справжніх носіїв поетичного руху в «УССР». Незважаючи на дикі обмеження і конечність вдаватися до т. зв. віршів-«льокомотивів», вони все ж дали зразки справжньої поезії. За ними впритул появилися (щоправда, швидко й замовкли) молодші — Г. Кириченко, Б. Мамайсур, В. Голобородько. Усе це, на жаль, знову задушене.
І все ж — чи в таких обставинах, коли нарешті в Україні бодай на короткий час відродилося справжнє розуміння поезії як такої, тобто чистої поезії, чи в цих обставинах можна беззастережно заперечувати громадсько-політичну поезію?
Моя особисто відповідь на це питання беззастережно негативна. Ні. Засяг поезії нічим не обмежений. Поет є резонатором, який реаіує на все, що діється навколо нього, і було б виявом порожнього снобізму, якби в обставинах, коли точиться тотальна боротьба за існуваньія української нації, за її елементарні права навіть на рідну мову (як у Симо-і іепка: «Громотить і іад світом люта битва за твоє життя, твої права»), — вимагати від поета, щоб він відмовився від громадської лірики.
Маємо право тішитися тим, що українська поезія дедалі могутнішає й диференціюється. У здиференційованості виявляється її багатство, зокрема, і в тому відрадному факті, що питома вага чистої поезії дедалі більшає. Але, нотуючи кожен мужній громадський виступ як здобуток у борот ьбі за буття української нації, не відмовляймо права й поетові підносити свій голос, коли він цс робить з душевного надх-нення, не вульгаризуючи свого поетичного ремесла.
Якось Василь Симоненко сказав: «Очевидно, для того, щоб по-справжньому любити поезію, треба передусім не
зраджувати правді, красі і думці» 10.
Втіливши весь свій поетичний хистулюбов до своєї батьківщини, Симоненко не зрадив ні правді, пі красі і саме
цим підніс громадську лірику до рівня чистої, як сльоза, поезії. У його творчости сильний і цілком своєрідний талант поєднався з винятковою громадською мужністю, якою він піднісся над усіма своїми сучасниками.
Можливо, що останнє твердження, з уваги на віддаль від совєтської дійсности, треба приймати з деяким застереженням, бо, певно, мужности не бракує й іншим, тільки що трагічна доля Симоненка (його передчасна смерть) освітила в наших очах одну тільки його постать, і завдяки цьому в ній найяскравіше втілилося чисте, людське і без міри потужне прагнення українського народу відстояти свою національну невмирущість проти нечуваного в історії своїм нахабством і підступністю гніту російського шовінізму. Власне це надало творчости Симоненка універсального, а не тільки літературного значення.