Я говорив про силу поетичної конденсації в «Баладі про зайшлого чоловіка», бо ж вона прикладається до всіх вождів СССР, тих, що були і ще будуть. Але здається мені, що поетичний хист Симоненка ще потужніше виявився у найбільш його сконденсованому творі — «Брама». Ця майже мініятюра з чотирьох катренів витримана в макабрич-по чорних тонах марення (брама «марить... у тривожнім сні», «привиди... у накидках чорних, ніби ніч», «піч похмура» і т. д.), з максимальною стислістю малює всю історію російської тюрми народів, хоч ніщо й не назване власними іменами. В одип-два рядки метафоричного вислову
вміщаються століття:
Крон стіка під флегматичні мури,
Зойки, захололі на губах,
Сотні літ наруги і торпури Мертвих повергають у гробах.
І всього лише останній катрен, наче сліпуча блискавка вночі, освітлює весь СССР як дальше продовження тієї ж російської тюрми народів. З пайощаднішим підкресленням специфічного антуражу совєтських розстрілів (підкреслення скрізь моє):
Та не бачить місто в ніч похмуру,
Як сторожа, вже не при мечах,
Нову жертву кидає підмури З тряпкою брудною на очсіх.
Велика сила цих творів Симоненка і велика світиться в них мужність. Слушно сказав невідомий нам автор передмови до одного з підпільних зошитів його творів: «Колись історики літераіури, може, й не назвуть Василя Симоненка найталановитішим поетом свого покоління. Але ми зна-ємо, що серед нас не було і немає поета більшої громадської мужпости, більшої рішучости, більшої безкомпромісносте, ніж Василь Симоненко».
Вінчає цей цикл поезія «Гранітні обеліски, мов медузи...»:
Тремтіть, убиві 0, думайте, лакузи,
Житія не наліза на ваш копил.
Ви чуєте? — На цвинтарі ілюзій Уже немає місця для могил.
І далі пророча Шевченкова патетика:
Уже народ — одна суцільна рана,
Уже від крові хижіє земля,
І кожного катюіу і тирана Уже чекає зсукана петля!
Розтерзані, зацьковані, убиті Підводяться і йдуть чинити суд.
І їх прокльони, злі й несамовиті,
Впадуть на туші плісняві і ситі,
І загойдають дерева на вітті Апостолів злочинства і облуд.
Останній рядок міг буги просто ІНевченковим.
Я вже багато разів назвав це ім’я у зв’язку з Симонепком. І здається мені, не притягнув його штучно і не зфальшивив. Воно тут на місці. Бо та сама російщина, що й за Шевченка, панує сьогодні в Україні. Тільки па місце царів і їх сатрапів до влади прийшов плебей, який царює з більшою безсоромністю й брехливістю, за всі знущання вимагаючи ще й безнастанних висловів вдячносте. І так само сучасний поет, як тоді Шевченко, з тією ж пристрастю оголошує боротьбу цій російщині. І наскільки змінилися обставини, настільки зайшла зміна в термінології: у Шевченка були «царі», «сатрапи», «ундіра»; у Симоненка — «лакузи», «духовні покидьки», «заброди», «холуї». Як знаменито ця термінологія відповідна оплебеєнню влади.
У деяких випадках схожість між обома поетами особливо разюча: Шевчепковому «Кавказові» Симоненко створив відповідник — «Курдському братові» (взявши до нього мотто таки з Шевченка), в якому просто чуються Шевчен
кові інтонації:
Волають гори, кровію политі,
Підбиті зорі падають униз,
В пахкі долини, зранені і зриті,
Вдирається голодний шовінізм.
Ця поезія, що є перегуком через століття з Шевченко-вим закликом боротися проти російської захланносте, не побачила і і іе побачить світу в совєтських виданнях, але читачів вона має більше, ніж збірки патентованих поетів. І кожен, хто читає оці рядки:
О, курде, бережи свої набої,
Але життя убивців не щади!
На байстрюків свавілля і розбою Кривавим смерчем, бурею впади! —
достеменно розуміє, що не про курдів мова мовиться, а про Україну під російським шовінізмом. Тому цнотливістю шахрая тхне від однієї-однісінької згадки про цей твір, здибаної нами в совєтській пресі, автор якої ніби мимохідь кинув оці слова, не вдаючись, мовляв, у подробиці: «Йому (Симо-ненкові. — І. К.) близькі і турботи курдів, що борються за
своє визволення...» Та й більше ні слова8.
Врешті, та сама в обох поетів любов до України. У Симоненка є великий цикл зворушливо щирих поезій на цю тему. У першій збірці: «Я закоханий палко, без міри...», три сонети «Русь», «Грудочка землі», «Київ»; у другій: «Лебеді материнства», «Україні», «Де зараз ви, кати мого народу», «О земле з переораним чолом», «Чую, земле, твоє дихання». Іще ряд інших. Правдоподібно не всі у збірки увійшли, бо навіть прорежимні критики висловлювали обурення з того приводу, що упорядники посмертної збірки чомусь (!) вірші, присвячені Україні, порозкидали по всій збірці, так що й не второпаєш, про що в них ідеться: розмовляє поет з батьківщиною чи з коханою жінкою. Десятки поезій, і в усіх, як щире золото, любов до батьківщини:
Коли крізь розпач випнуться надії І заіудуть на вітрі степовім,
Я твоїм ім’ям радію І сумую іменем твоїм.