Ці поезії переробляли й калічили, по-злодійськи напи-хаючи в них свої слова з комуністичної фразеології. Проте хоч одна з них дійшла до нас в авторському оригіналі («Задивлюсь у твої зіниці»), може, найліпша з усіх, і про неї можна сказати, що вона звучить наче сучасний відповідник трагічного Шевченкового — «за неї душу погублю»:
Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать образи — все одно!
Я проллюся крапелькою крові На твоє священне знамено.
Очевидно, читач розуміє, що Симоненко не повторення Шевченка. Він поет другої половини двадцятого століття, цілком сучасний. Десь попереду я побіжно кинув кілька загальних тверджень про ознаки, які ціхують модерну поезію взагалі, а українську зокрема: інтелектуалізм, ускладненість метафори, ощадність вислову з нахилом до прозаїзму і т. д. Специфічно для української модерної поезії, з уваги на збіднення мови, яку повсюдно в побуті витискає російщи-на (власне література є головною базою існування української мови), притаманна пильність до збагачення словника й усуі ієні ія лексичних банальностей, бажання збагатити сканцелярщену літературну мову шляхом вишукування слів, похованих у словниках. Зокрема, копальнею таких слів служить словник Б. Грінченка.
Симоненко своєю творчістю цілковито вкладається в це загальне прямування, зокрема, особливою увагою до свіжого слова. Цілком у своєму стилі він скромний, але завжди свіжий і в метафорах. їх немає в нього стільки, як у двох-трьох особливо талановитих його сучасників. Ллє
ознайомлення з ними засвідчить, що вони ніколи не наслідувані чи запозичені від когось. Ось кілька для прикладу: «Флегматично зима тротуаром поскрипує», «весни... пахучі зіустки розплескалися об голубий фасад», «отерпли зорі строгі», ось ще ціла строфа: «1 знов спадають трафаретні роси із сінокосів буйних кіс, і знову в небі невідомий біс підвісив сонце на прозорих тросах» (між іншим, тут чудова гра в звукових групах: рос-кос-кіс-біс-трос), «Хмари дивились волохато. Місяць в небі петляв, мов кіт, вихор всівся на сіру хату і закручував стріху в зеніт», «розтинають піч невагому квадратні очі віконних рам».
Це кілька прикладів для проби, з якої легко перекопатися, що за стриманою, майже традиційною формою Симоненко скрізь відмінний від інших. Наша традиційна поезія любить триматися попередниками виробленої системи образі юсти. Чесі юта її — повторення. А от «отерпли зорі» — і в Симоненка знаходимо вперше. Традиціоналісти люблять переакцентовану «поетичність», і для них немисленна річ, що відгонить епатажем, — назвати роси «трафаретними». Біс, що підвішує сонце на тросах, — знову Симоненків.
Дуже своєрідний прозаїчний епатаж натрапляємо в сатиричних віршах Симоненка:
Люди часто живуть після смерч і:
Вріже дуба, а ходить і їсть...
Можна ще багато чого вишукати на ствердження того, що Симоненкова поезія цілком сучасна. Наприклад, цікава була б спроба розглянути його афористичі іу мову («...щире, високе небо не підмалюєш квачем», «...як твій промах лиш ворог бачить, — друзів у тебе нема», «...той ніколи не доскочить слави, хто задля і іеї на землі живе»). У і щому відношеї г-ні він не становив винятку серед шестидесятників, що полюбляли висловлюватися афоризмами.
Але я не маю наміру ні занадто пильно студіювати лексику Симоненка, ні вдаватися в докладну аналізу його поетики. Симоненко за своє ледве п’ятирічне творче життя як поет щойно спинався на ноги. У його невеликому дорібко-ві завдяки «нерівності», па яку я звертав уваїу вище, багато ще початківства з притаманною йому невиробленістю і часом неориґінальпістіо. Але й заразом видно, що з нього ви-
і/ •
ростав ориї п глльї іии і свіжий поет, і власііе це треоа вважати домінантним у його творчості. З метою це довести я тут і там зробив кілька екскурсів у його поетику.
Можу ще додати, що порівняння першої збірки з посмертною (хоч остання укладена вже не ним самим і підстрижена режимовцями під партійну лінію, від чого Симоненко виглядає в ній далеко слабшим, ніж насправді) свідчить про рівний висхідний процес дозрівання. Звичайно ж, у поезії буває різно: деколи поет від старту вже виходить з найкращими творами і далі або лишається на цьому рівні, або й спадає вниз; інший, починаючи з невправних спроб, повільно чи відразу, стрибком (як М. Рильський після збірки «На білих островах») виходить на вершини своєї творчости. Одну мірку до всіх не можна прикласти, і я тільки з
• • і
застереженням частинного п застосування погодився о з тезою Е. Райса, що поетична зрілість приходить тільки з віком, хоч і як багато фактів на підтвердження її він наводить 9. Бо трапляється ще ж і так, що поет від початку до кіпця лишається «нерівним».