Наше твердження про право на існування ангажованої лірики в СССР можна висловити ще категоричніше: чиста поезія має пригожий ґрунт для життя тільки у вільному суспільстві, у тоталістському ж вона неминуче ангажується, розгалужуючись по двох лініях: одні поети не витримують натиску і йдуть по течії вірнопідданства, і доза фальшу в їх творчости прямо пропорційна утискові. Другі стають проти течії — в обороні людської свободи. Тут — Шевченко, Шевченкове: «Караюсь, мучуся, але не каюсь».
Ступивши в його слід, Симоненко усім нам нагадав, що Шевченко живе не в монументах на київських і московських площах і не в фальшивих дослідженнях сучасних шевченкознавців, а — в людських душах. Так і пройшов він свій короткий шлях, з того сліду не звертаючи, з інтуїтивним передчуттям близької смерти (що засвідчене в ряді його творів), але й — «... з шаленою радістю на виду!» Наче сам про себе сказавши в поезії «Перехожий»:
Як він ішов! Не просто ступали —
Струменіла дорога, Співали ноги,
Далеч у жадібні очі текла. І тиша музику берегла.
Іван КОШЕЛІВЕЦЬ
із збірки
«Тиша і грім»
ЖОРНА
Натуга на руках, від втоми чорних, здувала жили, ніби мотузки.
Каміння клацало зубами в жорнах,
жувало жовті зерна на друзки.
І сіялось не борошно, а мука...
При тьмяному мигтінні каганця
жіночі ніжні
материнські руки
тягли за ручку
камінь без кінця.
Журливо мліли очі сумовиті, і борошно,
мов біла кров, лилось...
Це все було
в двадцятому столітті,
що грозами над нами пронеслось.
Ми часто чуєм
радісну зловтіху
у голосі ворожому,
чужім,
що заглядали кривда й люте лихо у наш —
для щастя виведений — дім.
Хай сатаніють виродки од крику — нас не знобить од їхньої хули: нам жорна ті із кам’яного віку на танках варвари з Європи привезли.
І то для них
таки й була наука, коли —
у всього світу на виду — немов у жорнах, дужі наші руки перемололи варварську орду. Народе мій!
Титане непоборний, що небо підпирає голубе! Твій гордий подвиг не принизять жорна — вони лиш возвеличуют ь тебе. Дарма біситься злість ворожа чорна — нічим не очорнить твоєї боротьби!..
Цілую руки, що крутили жорна у переддень космічної доби.
У баби Описі було три сини.
У баби Онисі синів нема.
На кожній її волосині морозом тріщить зима.
Я горя на світі застав багато. Страшнішого ж горя нема, ніж те, коли старість мати в домівці стрічає сама.
Немає такої біди і муки, ніж сумно з-під сивих брів дивитись щодня, як внуки ростуть без своїх батьків.
За те, що ми в космос знялися, що нині здорові й живі, я пам’ятник бабі Онисі воздвиг би на площі в Москві. Щоб знали майбутні предтечі в щасливій і гордій добі: їх горе на утлі плечі Онися взяла собі.
Щоб подвиг її над землею у бронзі дзвенів віки, щоб всі, ідучи повз неї, знімали в пошані шапки.
Лиже полум’я жовте черево, Важкувато сопе димар,
Галасує від болю дерево, Піднімаючись димом до хмар.
Бубонять рогачі і кочерги — Щось пригадують з давнини,
І чекають слухняно черги Засмаглілі горшки й чавуни.
З тітки полум’я сон злизало, Тітка гладить рукою глек,
Т’еплий ватяник зав’язала На застуджений свій поперек.
Біга тітка із хати в сіни,
З-під повітки заносить дров —
З них струмує жовтаво-синя Віковічна печаль дібров.
Звично грюкають мляві двері, Піч гуде і димить у світ — Скільки в пащу цій ненажері Тітка вкинула кращих літ!
Сновигають по зморшках думи, На щоках танцює вогонь,
Сажа в’їлася чорним глумом У пелюстки її долонь.
Біля печі вона, мов бранець, Слуїувала під шурх спідниць, Віддавала дівочий рум’янець Чистоті смачних паляниць...
Менше ми гіркоти нестимем, Стане ближчою наша мета,
Як не будут ь у небо димом Підніматись жіночі літа.
ДІД УМЕР
От і все.
Поховали старезного діда, закопали навіки у землю святу.
Він тепер вже не встане і ранком не піде із косою під гору круту.
І не стане маитачкою тишу будити, задивлятися в небо, як гаснуть зірки. Лиш росою по нім буде плакати жито і пливтимуть над ним непомітно віки. От і все.
Поховали хорошу людину, повернули навіки у лоно землі.
Та невже ж
помістились в тісну домовину всі турботи його, всі надії, жалі?
Та невже ж то
йому все віднині байдуже — чи світитиме сонце, чи ніч напливе?
Біль у душу мою закрадається вужем, відчай груди мені розпанахує, рве.
Я готовий
повірити в Царство небесне, бо не хочу,
щоб в землю ішли без сліда безіменні,
святі,
незрівнянно чудесні, горді діти землі, вірні діти труда.
Хай шалені гудуть над планетою весни, хай трава пнеться вгору крізь листя старе...
Я не вірю,
що дід із могили воскресне, але вірю,
ІЦО ні —
він увесь не умре.
Його думи нехитрі додумають внуки,
ШУМ ПОЛІВ
(«Над «Кобзарем»)
Поля мої! Суворі таємниці Я відчуваю в плескоті хлібів —
Здається, сотні змучених рабів Звели до сонця стомлені правиці.
Зелений подих теплої пшениці Доносить розшум Кобзаревих слів. Любов і ласка, ненависть і гнів Спалахують в рядках, як блискавиці.
Скорбота матері, і сльози немовляти,
І задуми безпомічно-крилаті Шукають — не знаходять берегів.
Тут правда з кривди злускала облуду,
Щоб розказали нам з віків минулих люди Історію насильств і батогів.
♦
ЛЕСЯ УКРАЇНКА
Десь вітер грає на віолончелі,
Морозні пальці приклада до скла,