останнього, поруч з творами високої поетичної напруги (як, наприклад, цикл баляд з «Теліжспського літа»), можуть появлятися такі розводнепі речі, як «Ейнштейніана», а в Си-мопепка — «Божественний пшик». Специфічно в підсовєт-ських умовах такі поети багато втрачають на цьому, бо видавці їх творів охотніші друкувати якраз ці слабші твори, бо вони або позбавлені проблемносте взагалі, або мають як-раз ту «співзвучність», яка підходить під «лінію». Тому і Драч, і Симоненко слабші в збірках, ніж вони є в дійсносте. І зовсім слушно вже в цитованій післямові до першої збірки Симоненка зауважує Степан Крижаиівський: «Менш оригінальний поки іцо поет в інтимній ліриці, хоч і серед його любовних віршів є кілька чудових знахідок».
Це достеменно так. Слушно й щодо зігахідок. І ключ до чару і и їх зі іахідок ось у чому. Розкладання, скажемо так, по-
етичности на елементи (ритмічні особливості, порівняння, метафори тощо) подібне анатомуванню живого організму. Ті елементи, окремо кожен взятий, самі з себе ще нічого не говорять про твір як цілість, у якій дихає душа поета і головним є те, що являє та людина, яка відбивається в творі, людина як стиль (у суто бюффонівському розумінні слова). Щоб дійти, отже, до сприймання Симоненка як поета, треба побачити його — як людину. Вона виявляється в самій таки поезії, але й поза тим Симоненко залишив не одне свідчення про себе, своє розуміння світу і власного місця в ньому. Передусім у щоденнику. Ще один винятково цікавий документ для пізнання Симоненка-людини становить його інтерв’ю для Українського радіо після виходу книжки «Тиша і грім». Наводжу його майже повністю:
«Що я3можу сказати про себе? Ще так мало прожито і так мізерно мало зроблено. Хочеться бути людиною, хочеться робити гарне і добре, хочеться писати такі вірші, які б мали право називатися поезією. 1 якщо це мені вдається рідко, то це не тому, що я не хочу, а тому, що мало вмію і мало знаю.
Найбільше люблю землю, людей, поезію і... село Бієвці на Полтавщині, де мама подарувала мені життя. Ненавиджу смерть. Найдужче боюся нещирих друзів. Більше мені сказати про себе нічого»*.
Хто візьме разом поезію й щоденник Симоненка і співставить з оцим коротким, але щирим, наче сповідь, його свідченням про себе самого, той матиме ясний і гармонійно суцільний образ поета-людини: щирої й одвертої, скромної, гуманної, а передусім чесної і цією чесністю неймовірно привабливої. Такій людині мимоволі віриш у всьому до кінця, а не сприймаєш її чесности, як умовну літературщину.
Отже, якщо, з одного боку, можна погоджуватися з С. Крижанівським, що в інтимній ліриці Симоненко не скрізь оригінальний, то, з другого — треба визнати, що безпосередність і щирість постова відбивається в ній, позбав-
ляє її літературщини, якої так багато у Симоненкових сучасників, середніх поетів. Читання таких його творів, навіть якщо вони не вражають особливою винахідливістю й оригінальністю, викликає-таки враження справжньої поезії. Ось одна мініятюра, яка може ілюструвати висловлену мною думку:
Десь на горизонті хмара-хустка Манить вдаль, мов дівчина у сад,
І весни такі пахучі зіустки Розплескалися об голубий фасад.
Дні стоять погожі і привітні —
Розтопилося б і серце кам’яне;
Всі на вулицях немов знайомі, рідні,
Лиш чомусь не впізнають мене.
А вже про оцю мініятюру — «Осінній дисонанс», крім сказаного вище, можна додати, що вона цілком сьогочасна формально і мистецьки стоїть на рівні всього кращого, що є в модерній українській поезії:
Небо скуйовджене і розколисане Дрантя спустило на темні бори.
Сонного місяця сива лисина Полум’ям сизим горить.
З ротатим, ридаючим риком Вітри орди хмар несуть,
І ходить за їхнім криком Бажання ля іти й заснуть...
Симоненко помітно зростав і в інтимній ліриці. Це видно навіть з офіційно допущених його збірок. А інтимної його лірики ми також не знаємо всієї, бо там інтелектуально і формально ускладнені речі так само забороняються як не відповідні «народності» й соціялістичному реалізмові, навіть яку них немає жодних сумнівних з політичного погляду настроїв.
Коли Крижаиівський писав свою післямову, тоді, правдоподібно, ще не була відома оця поезія (до речі, скільки мені відомо, там ніде не друкована, мабуть, з тієї-таки причини, що не відповідає вимогам соціялістичного реалізму),
яку можна вважати одним з кращих шедеврів інтимної лірики, створених за останні роки відродження совєтської поезії:
Я тікаю від себе, від муки і втоми,
Від крикливих окатих міст.
Я самотній бреду в білу папороть снів,
Я зрікаюся всіх і цураюся всього,
Бо хочу побути нічим.
Я натомлений власною дурістю,
Хвалькуватістю власною вбитий, —
4
Я від себе втечу в білу папороть снів...
Ця поезія належить до клясичних прикладів, з яких пізнають справжніх постів. Звичайно, в поезії впадає в око ритміка вірша, дзвінка рима, насиченість оригінальними метафорами, музичне озвучення. А в наведеному прикладі нічого цього фактично нема, а ніби найпростішими словами сказано так багато, що всі поетичні аксесуари виявилися зайвими і були б туї’ недоречні.
V