Жив він у нашій благословенній провінції, де люди так невибагливі до слів, де так швидко закруглюються в колі найпримітивніших інтересів. Де найжвавіший засіб спілкування — дзвін чарок. Де так легко потонути в тенетах злободенних дрібниць і заблукати між деревами, за якими не видно лісу.
Ось був, скажімо, чоловік як чоловік, закінчив аспірантуру, поїхав у Черкаси, в найжвавіший центр їх — педінститут, — і десь ділись борозни з мозку і навіть зморшки на обличчі. Натренувався жити і все заокруглилось: голова кругла, обличчя кругле, думки круглі, почуїтя круглі — ідеальний м’яч, який котиться без перешкод по асфальту кар’єри!..
Чому ці люди так мертвіють духовно, так тупіють і опус-
• •
каються мовчки, навіть не повторюючи лермонтовської «Думи»:
Мьі жадно бережем в груди остаток чувстна,
Зарьітьій скупостию югдд.
За відсут ністю духовного жипя навколо згасає їх маленький вогник — мрія юнацтва, затягає непрохідне баговиння байдужості. Провінція — не тільки села і містечка, дрімотна провінція і в наших столичних вищих навчальних закладах, редакціях — скрізь, де панує пасивність і пристосовництво.
Василь був худющий і кострубатий. Його погляд навіть не зупинявся довго на круглих. Він вперто, насуплено дивився в корінь. Сам він, наче корінь, вийшов з землі, з органічною любов’ю до неї і свого селянського роду. Він добре знав, чим і як глибоко вона напоєна —і не забував про це ні на хвилину. Знав не за чаркою, а з пером в руці і з смутком в очах.
У пас в літературі немало хвацьких хлопців, які віршують, наслідуючи Єсєніна, свою любов до стріхи, навіть до волів. Це затишні, самовдоволепі віршовані спогади замшілого обивателя, який не знає ціни оспіваних мозолів, але знає ціпу свого комфорту. Він уявляє себе постом, приставленим більшими начальниками для того, щоб співати. Потримайте трохи в руках рукописи, що надходят ь з околиць, і побачите, як старанно і сліпо вони наслідують столичних титулованих графоманів, навіть не спробувавши поглянути власним оком на життя. Василя не втішали спогади про ремигання волів. Коли він і вводив волів у поезію, то тільки в своєму контексті — стриманого гніву: «В волячих наших жилах козацька кров клекоче і іуде» 11.
Симоненко — єдиний поки що поет, що викристалізувався в провінції і вніс свій струмінь в поезію — струмінь оголеної правди і непідкупної честі.
Він знав народ в його побуті, як селянський син. Знав село по своїх заболочених чоботях як працівник газети.
Але він дивився на життя не як «представник», а як людина, як син дивиться на безпорадну матір.
Він піднявся до верхніх щаблів сучасної культури і умів бачити колгоспника на тлі космічного віку — весь діапазон крайностей житія і «парадоксів доби»:
Цілую руки, що крутили жорна У переддень космічної доби.
Над цими словами пе усміхнеться навіть випещений серед міських достатків блазень, що не любить села не то за високі ціпи на базарі, не то за бідність і неосвіченість.
Глибоке розуміння Симоненком значення свого кореня, постійне відчуття сили, що йде від рідної землі, відчуття радості й гіркоти обов’язку перед рідним народом — все це було у нього таке елементарно сильне, як і слова:
Я без тебе нічого не значу,
Ніби птиця без крил.
Як це громадянське кредо Симопенка підноситься над тисячами дзвінких патріотичних декларацій!
В його простоті ви відчуваєте людину високої інтелектуальної культури — масштабний розум, який вміє відсівати дрібниці і оголювати суть. Його простота безоглядна і гостра, як його вірш «Злодій».
Пригадую — вечір в Черкаському педінституті. Виступ Василя був найцікавішим, найяскравішим, хоч виступав вії і разом з Миколою Вінграновським. Відчувалось, що його там любили, бо саме його ім’я викликало хвилю оплесків. Але хтось з тих, їдо не дуже заслухуються віршами, в силу вродженої або натренованої пильності зафіксував непевний звук і луг же, щоб налякати, послав записку: «Яку це Ви самостійну Україну маєте на увазі, коли пишете — “Хай мовчать Америки й Росії...”, “Маю я святе синівське право з матір’ю побуть насамоті”».
Василь спокійно і наче недбало прочитав цю записку і сказав:
«У мене Україна одна. Якщо автор запитання знає другу — хай скаже. Будемо вибирати». Ось його лаконічна і по-справжньому народна простота і мудрість.
З ним не можна було сперечатися — він не висловлював квапливих напівдумок, він про все подумав і там, де інші багато і неясно балакають, — мовчав. Вся наша втіха, що цей його стиль відбився в тому, що він залишив нам. Але залишив для нас він тільки свій початок сходження на верховину. У важкій боротьбі з собою, з атмосферою дрімотної байдужості і мертвого стандарту він вибився на свій шлях і тільки почав ним іти.
Він тільки навчився всупереч всім вітрам відчувати радість борот ьби і силу, яка переливається в людину від сили
земного ТЯЖІННЯ:
Земле рідна! Мозок мій світліє І душа ніжнішою стає,
Як твої сподіванки і мрії У житія вливаються моє.
• # •