Щоб всі, ідучи повз неї, знімали й Знімали в пошані шапки.
Цим своїм суворим реалізмом, громадянською мужністю й категоричною безкомпромісністю Василь Симоненко справив велике враження на всіх, хт о мав щастя його слухати, впливав на таланти, може, й сильніші за нього чисто художньо, але не усталені й не цілком сформовані суспільно, здатні йти на легковажні компроміси, на втрату віри, вагання і зриви. Ввійшовши в українську літературу,
Василь Симоненко пристрасно прославив благородний
запал своїх ровесників, юність, що
В поєдинки рвалася сміливо,
Глуздові часом наперекір,
та безумство хоробрих, яке міщанам здається абсурдним і нісенітницею, а насправдієі повиннебути нормою людського життя. 1 звертаючись до своїх друзів і однодумців, Василь говорив:
Хай ми посинієм од натуги,
Посіуп не зупиним все одно;
Нові покоління — не папуги,
Щоб товкти заучене давно!
Юність вчать — наука їй не шкодить,
Але рветься зойк у мене з уст:
Хай до неї й близько пе підходить Із своєю міркою Прокрусг!
Цього зойку чутливої поетової душі, звичайно ж, гіро-крусти не почули — на те вони й прокрусти. Але він глибоко запав у душі його однополчанам, будив у них високу громадянську совість, безмежну відданість улюбленій справі,
постійну готовність до подвигу.
Живе лиш той, хто не живе для себе,
Хто ДЛЯ других виборює ЖИТІЯ.
Таким був Василів девіз, і так прожив він сам. Навіть на смертнім одрі, навіть знаючи, що йому жити лічені хвилини, він найменше думав про себе, він думав про інших, і за кілька хвилин до смерті тремтячою рукою він написав глибоко трагічного листа до Президії Спілки письменників України. Він писав:
«Шановні товариші і старші друзі!
Звертаюся до Вас у трагічну хвилину свого жиїтя. Можливо, завтра мене вже не буде. Звісно, література перенесе цю майже безболісну для неї втрату. Але я не можу піти з життя, не подбавши про долю сім’ї, особливо матері. Мама моя працювала в колгоспі 27 років, але, не зважаючи на це,
змушена вдовольнитися роллю “утриманки”. Перший день моєї смерті може стати першим днем її жебрацького животіння. Від усього серця прошу Вас не допустити того і, коли це можливе, виділити їй з коштів Літфонду бодай мінімальну суму, котра гарантувала б її від голодної смерті.
Всі авторські права на мої писання належать моїй сім’ї: дружині Людмилі Павлівні, синові Олесеві та матері Щербань Ганні Федорівні
12 і’руді їй 1963 р. Я Отоіієнко».
Ці рядки не можна читати спокійно. Я думаю, що, якщо ми справді любили і любимо Василя, ми повинні зробити все, щоб задовольнити його останню волю. У пам’яті всіх, хто знав Василя, він залишиться не звичайним життєлюбом і людиною залізної волі. Уже коли всі знали, що йому не встати з постелі, не писати віршів і не читати їх іншим, багато його друзів їздили до Черкас, щоб хоч чимось скраси-
ти останні дні його життя і хоч чимось допомогти йому. Важко собі уявити, яке потрібне страшне напруження нервів, коли знаєш, що бачиш людину востаннє, чуєш її востаннє, але мусиш робити вигляд бадьорий, щоб навіть ненаро-
•• • 9 • •
ком не видати лікарської таємниці і не отруїти останніх хвилин рокованого на смерть друга. Ми боялися, що нерви здадут ь і ми завдамо йому мимовільної прикрості. Але наші побоювання виявилися даремними. 1 то не тому, що ми були такими мужніми і вольовими. Василь надзвичайно спрощував трагічну ситуацію; вже важко дихаючи, він примушував сміятися інших і жодним словом чи жестом не дав знати про свою приреченість, хоч вже знав про неї не гірше за інших. Про таких людей, як Василь, не хочеться говорити: «Вічна йому пам’ять!» Хочеться говорити про вічне життя його творів, його ідей, бо, які б зміни не відбулися в нашому житті, ми знаємо, що його поезія житиме доти, доки жит име народ, для якого він писав, доки житиме справа, за яку він боровся. 1 я думаю, всі ми вважатимемо за високу честь і велике щастя прагнути бути схожими на нашого друга й товариша, робити те, що робив він, робити так, як робив він.
СИМОНЕНКО — ІДЕЯ
Радісно було думати, що десь там в Черкасах живе і інтенсивно працює Василь Симоненко. Ось приїде він у Київ з враженнями, а не за враженнями. Він завжди привезе несподіванку — нову казку (ніхто ж не сподівався, що він писатиме й казки), казку цікаву для дітей, але цікавішу для дорослих. Раптом виявиться, що він як сюрприз хотів видати збірку оповідань. Ніхто б не здивувався, коли б він привіз сценарій чи драму. І ясно, що вона була б глибоко змістовною, симоненківською, пройнятою гострою свіжістю степового вітру, заглибленою в незаймані напластування нашого життя. А коли навіть не привезе рукописів — знічев’я висипле трохи дотепів. Ось радіо щойно, в вагоні, повідомило сумну вістку — «Україна заборіувала перед вітчизною 5 млн яєць». Радіо можна було б і не слухати, але Василь умів в словесних кучугурах зі глходити цікаві дрібниці і одверто-сті, які ненавмисно розсипає нестримна лакейська догідливість. Його вухо ніяк не могло адаптуватись до цього вгодованого тону, до тих фальшивих мертво-скрушних чи мертво-радісних інтонацій.