Зморшкувате, схоже на шимпанзе обличчя Джорджа Буша трохи пояснішало.
— Чудово. Можете починати. Америка розраховує на вас!
— Так, сер!
Гайден повернувся до дверей.
— І... Майк? — зупинив його президент.
— Так, сер?
— Нехай перевірять десять разів, щоб переконатися, що всі сліди знищено. Ви маєте доставити об'єкти до призначеного місця на мисі Канаверал до п'ятнадцятого.
— Звичайно, сер!
□□□
Того ж вечора Карку, Цюма та Кіготь сиділи на стінці біля шкільного двору. Вони спостерігали, як якісь діти грають у баскетбол, і допивали останнє пиво.
— Не знаю, бляха-муха, не знаю... — сказав Кіготь. — Тобі не здається, що це дужо ризиковано?
— Що ти маєш на увазі?! — відповів Карку. — Я знаю задній вхід до студії. Старий працював там над декораціями у вісімдесятих. Я приходив туди гратися з костюмами.
— А якщо вони вже все перебудували? Розумієш, в них же є бабло.
— Не встигли! Знімальна група щойно приїхала. Це найкращий час.
— А в них напевне є цінні штучки?
— Старий, опупів?! Щоб у американських кіношників і не було нічого цінного? Зрештою, запитай у Бола. Він бачив, як вони привозили ящики з електронікою.
— Цюма, а ти що думаєш?
Цюма нічого не думав. Він дивився на вуличні ліхтарі, які щойно ввімкнулися.
— Пізно вже, — дуже до речі сказав він.
— Що ти, холера ясна, думаєш про влам?
— Не знаю, — почухав голову Чіума, з невдоволенням помітивши, що гель вже перестає діяти. — Хіба ми не можемо зробити це якось іншим разом? Я б хотів подивитися посадку.
— Ти що, не врубаєшся?! — крикнув Карку. — Я ж тобі казав, холєра ясна, що ми робимо влам під час посадки, бо всі дивитимуться телевізор. Мабуть, навіть охоронці з цієї команди—.
— Подивишся іншим разом, — додав Кіготь. — Будуть повторювати це ще рік.
— Це не те саме, що побачити наживо.
На що його приятель лише зітхнув:
— Не хочеш, не йди, придурок.
— Але ж ділимо порівну на три? — впевнився Цюма.
— Ясний пень.
— Тоді піду.
— Окі докі, – підсумував Карку. — Завтра у мене вдома зробимо... ну... збори. А післязавтра ввечері вирушаємо на операцію. Це буде не влам, а два пальці об асфальт.
□□□
Крізь вікно він бачив бетонну площу, шпиль і залу, збудовану німцями ще до війни. Все здавалося МакАлістеру надзвичайно потворним. Шпиль, хоч і високий, був обшарпаний. Більше того, половина його була іншого кольору, ніби його почали ремонтувати, але закінчилися гроші, щоб справу завершити. Залу освітлювали кілька прожекторів, але капітану не подобався суворий бетонний купол. Як і будівля, з якої він оглядав місцевість – велика і стара, повна запилених, порожніх коридорів. Крім того, обладнання було іржавим, часто півстолітнім. Хоча, насправді, кінематографісти в такому місці виглядали правдоподібно. МакАлістер поправив навушник, який його турбував, і зачепив руку за ремінець свого H&K 45. Коли він дізнався, що їде до Польщі, то подумав, що опиниться в місці, де вулицями бродять білі ведмеді, а чоловіки у вушанках грають на балалайках і жлуктять самогон на кожній лавці. На жаль, він розчарувався. Тут не було ні ведмедів, ні народної музики, ні самогону. Тільки нудьга та сірість. Гірше, ніж Айдахо.
Однак ця далека країна була найкращим кандидатом для операції. Вона відповідала всім критеріям: була далеко від Штатів, тому незалежні агентства новин та телевізійні станції не могли розчути сенсаційність. Вона перебувала у сфері впливу США, тому одного дзвінка з Білого дому було достатньо, щоб отримати всю студію безкоштовно. Другий дзвінок, і митники та поліція дали їм спокій. Найголовнішою, однак, була корупція. Кілька товстих конвертів могли задушити будь-яку справу в зародку. Так, Польща справді мала багато переваг.
Навушник МакАлістера запищав.
— Майоре, ми заблокували всі входи. Вінс запитує, чи можуть техніки почати працю.
МакАлістер глянув на годинник. Дисплей зворотного відліку показував, що залишилося дві години.
— Нехай підключають цацки. Усі три об’єкти загримувати. Потихеньку можемо збиратися.
□□□
Карку, Цюма і Кіготь вийшли з парку. Перед ними була пергола[6] з неглибокою калюжею посередині. Праворуч, оточена деревами та чагарниками, стояла кіностудія. У жодному вікні не горіло світло, мабуть, там майже нікого не було. Парк справляв враження більш густонаселеного – на траві біля ставка лежала пара, яка обіймалася, десь далі сиділо кілька підлітків.
Карку вказав на затінену дорогу під перголою.
— Біля студії краще не показуватися. Інакше копи дістануть нас, перш ніж ми встигнемо збути товар.
Цюма і Кіготь схвильовано кивнули головами. Такої серйозної акції вони ще ніколи не робили.
Вони пішли за приятелем і незабаром зупинилися в кущах під задньою стіною будівлі. Кущі смерділи сечею. Йдучи вздовж стіни, в найбільш густому чагарнику вони знайшли обшарпані дерев'яні двері.
— Я ж знав, – прошепотів Карку. – Цей вхід не охоронятимуть. Старий казав, що його навіть немає на кресленнях будівлі.
— Як це? – здивувався Кіготь.
— А так. Солідна робота комуністів. Після війни вони перебудували залу без будь-якого плану. Як майстру заманеться, так і мурував, – сказав Карку, дістаючи з рюкзака ломи.