Звідкись із заплутаних коридорів долинув жахливий писк, посилений відлунням. Охоронець, який був уже за кілька кроків від Карку і Кігтя, обернувся, а потім вибіг із приміщення, кричачи щось у слухавку.
— Давай! — кинув Карку.
Вони пролетіли повз здивованого техніка і дісталися до крутих сходів.
— Куди вони ведуть? – запитав Кіготь.
— Мабуть, на риштування!
Сходи закінчувалися вузьким містком, який через отвір у стіні вів до головного залу. Коли вони перелізли на інший бік, то побачили, що такі самі містки ділили величезне приміщення на квадрати. Десь внизу горіло світло – мабуть, там працювала знімальна група. Кроки хлопців розгойдували місток. Кіготь подивився вниз і відчув нудоту.
— На ці містки підвішували освітлення і декорації! – крикнув Карку на бігу.
— Куди зараз?!
— Навскоси, через весь зал! Там є входи до інших складів!
Вони не встигли.
Коли вони пробігали над освітленою частиною, пролунали перші постріли. Переляканий Кіготь обернувся. На містку за кілька десятків метрів за ними стояв охоронець, уважно цілячись. Карку подивився вниз.
— Стрибай! – крикнув він.
— Що?! Ми вб’ємося!
— Стрибай, чорт забирай! – повторив Карку і зіштовхнув приятеля з риштування. Потім також стрибнув.
Після дуже короткого польоту вони впали у велику кучугуру червоного піску.
□□□
Стівен Малленкамп став перед шлюзом і натиснув кнопку на наплічній камері. Вихід з посадкового модуля щойно показали на трьох мільярдах телевізорів. Астронавт простягнув перед собою руку в білій товстій рукавичці і набрав щось на панелі. Шлюз велично відкрився. Всередину впало світло.
Малленкамп на мить перекрив відеошукач рукою. Відразу після цього він став на порозі і подивився на прекрасні червоні дюни Valles Marineris[7]. За його спиною пейзажем милувалися двоє інших членів екіпажу. Стівен спустився на найнижчу сходинку нещасної металевої драбини. В його очах закрутилася сльоза. Він майже повірив, що дійсно перебуває на Марсі. Переконавшись, що мікрофон працює, він сказав:
— Коли в 1969 році Ніл Армстронг...
Його перервав гучний звук. Малленкамп повернув голову ліворуч і побачив хмару пилу, що піднялася з-за сусіднього пагорба. Від подиву він навіть відкрив рота. У цей момент глядачі по всьому світу побачили те, що не вигадали б навіть творці "Секретних архівів". По краю дюни прокотилися дві вкриті пилом постаті. Одна з них простягнула руку, вказала на посадковий модуль і викрикнула:
— Бляха-муха! Луноход!
Потім екрани згасли.
□□□
З боку студії щодуху бігли три постаті. Почавши спринт у бік головної вулиці, вони жодного разу не озирнулися.
— Старий! Ти мало нас не вбив! Простий влам? Вони ж хотіли нас застрелити, – задихаючись, вимовив Кіготь, коли вони дісталися зупинки. Тремтячою рукою він витер марсіанський пил з обличчя.
— Нічого не врубаюся, – відповів Карку. – Звідки я міг знати, що з кіношників такі психи? Стріляти в людей за коробку електроніки?!
— Пити хочу, помираю, – застогнав Кіготь і вказав на маленький кіоск біля навісу. Вони підійшли до віконця. Карку нахилився.
— Мінералки, будь ласка.
Старенька продавчиня відірвала очі від маленького телевізора. Вона дивилася на них здивовано, аж поки нарешті вимовила:
— Свята Маріє! То ви... хлопці, ви ті... марсіани?
ЗОВСІМ ЗВИЧАЙНИЙ ВЕЧІР
Останні дні час для Грана почав прискорюватися. Можливо, теплі весняні дні так його розлінили, а може – як стверджував Рракс – гаргуль у старості просто скам'янів. Досить сказати, що заходи і сходи сонця мчали один за одним з запаморочливою швидкістю. Люди, що входили до собору, яких колись було видно як розмиті смуги, тепер зникли зовсім, і лише їхні голоси, що зливалися в монотонний свист, дозволяли Грану думати, що місто аж ніяк не спорожніло.
Іноді до нього прилітав Рракс – темна смуга, що мчала по небу і матеріалізувалася на його плечі у вигляді ворона. Він розповідав щось, розпитував, а потім – не маючи терпіння чекати на відповідь – відлітав. Ніхто інший Грана не відвідував. Втім, більше одного приятеля все одно був би для такого спокійного гаргуля зайвим клопотом.
Тому Гран здивувався, коли одного дня після обіду помітив, як по даху в його бік мчить індивід, який виглядає досить дивно. Не встигнувши добряче здивуватися, він відчув, нібито щось підіймає його в повітря.
Потім хтось скинув його вниз.
Лише в середині польоту гаргуль зрозумів, що він не падає на загибель, а спускається — мабуть, досить повільно — на мотузці. Незважаючи на це, шлунок Грана почав бунтувати (а це було незвично для того, хто їсть цеглу і має метаболізм анемічного равлика) .
Як тільки гаргуль торкнувся землі, навколо закрутилися чергові смуги. Вони віднесли його до сусіднього автомобіля, потім кинули в багажник, на льоту обмотуючи зеленою губкою.