Консьєржка була старою і в неї плуталося в голові. Тому її зовсім не дивував дедалі більш дитячий вигляд Котовського – мабуть, вона думала, що зараз сімдесяті роки, а він все ще живе з матір'ю. Або вона плутала його з племінником. Хто знає?
— А як у школі?
— Добре, пані, добре.
— Цей президент такий гарний. Як і його брат! Ай-ай-ай, такий гарний і такий розумний. Вчися старанно в школі, і ти теж будеш розумним, Пьотреку.
— Добре, пані.
— Ай-ай-ай, знову ці бандити! У них немає Бога в серці. Але Бог все бачить, розумієш, Пьотреку?
— Так, пані.
На хвилину вона дала йому спокій, і він міг безтурботно гратися.
— А ти, Пьотреку, чому тут? – раптом почала вона знову. – Мами немає?
— Мама сьогодні працює допізна.
Вони довго мовчали, телевізор гудів, Качинський погрожував кулаком брехливій еліті.
— Пані?
— Так, Пьотреку, любий?
— Я можу сьогодні тут спати?
— Можеш, можеш. Тільки принеси постіль і залиш мамі записку, щоб вона не хвилювалася, коли повернеться.
Котовський аж підскочив від радості.
— Дякую! Я зараз повернуся. Тільки швидко піду нагору!
— Добре, добре. Не поспішай, Пьотрусь.
Але він поспішав. Його порожня квартира була така страшна, що він швидко зібрав необхідне і побіг вниз. Однак на нього чекало суворе розчарування – двері були зачинені. Він довго стукав у них, але ніхто не відповідав. Зсередини долинали лише звуки телевізора. Жінка, мабуть, забула, що Пьотр має прийти, і зачинилася на ніч, а потім заснула на дивані.
Колишній прибиральник сів на подушку і заплакав. Потім повернувся нагору, щоб лягти спати в темній, холодній квартирі. Його чекало ще одне болісне розчарування.
□□□
Вранці Котовського розбудило стукання. Він підхопився і побіг відкривати двері – ще не зовсім прокинувшись, у розірваній піжамі, рукави якої тягнулися майже до землі. Він думав, що це консьєржка прийшла перевірити, чи з ним все гаразд. Однак, коли він прочинив двері, побачив знайому пару чиновників. Він хотів негайно закрити двері, але було вже запізно. Чорний, начищений черевик чоловіка втиснувся між стулкою і рамою. Пьотр закричав.
— Спокійно, дитино, спокійно, – сказала жінка. — Ми хочемо тобі добра.
Вони увійшли всередину, і жінка присіла навпроти Котовського.
— А це точно він? Він виглядає набагато молодшим! – вигукнула вона здивовано.
— Звичайно, пані Басю, – відповів чоловік. – Подивіться: та сама чуприна. Він просто страшенно схуд.
— Але ж він нижчий на півметра!
— Це тільки вам так здається, пані Басю. Ну ж бо, заспокойте малюка. Ми відведемо його до машини, тільки коли він перестане плакати.
Пьотр намагався сказати, що йому п'ятдесят один рік, що сталася аварія в Центрі експериментальної фізики, що це біологічний феномен. Однак він задихався від сліз і не міг вимовити ні слова.
Дотик товстої, волохатої руки, яка в десятирічному Котовському викликало огиду, для п'ятирічного Котовського був вже цілком приємним. Він нагадував обійми матері, коли вона піднімала його з дивана, щоб віднести до ліжечка, а потім заколисати до глибокого сну. Тож він замовк і притулився обличчям до пальто чиновниці. Його думки поринули в світліші, дитячі колії.
Тепер все буде краще. Соціальна служба добре про нього подбає, адже консьєржка казала, що сам президент дуже, і навіть дуже любить дітей...
ШИРОКІ КОЛІЇ
Вітек витер піт з чола і відклав убік черговий конверт. Навколо височіла гора рахунків і нагадувань, грізна і неприступна, як К2. Спроба спланувати, що сплатити в першу чергу, що в другу, а що взагалі не сплачувати, була такою ж ризикованою, як біг по мінному полю.
Вітковський ще ніколи так сильно не відчував нестачу грошей. "Четвертий вимір" нещодавно збанкрутував. "Фея" не приймала матеріали. "Гарячі плітки" повністю перейшли на передруки з німецького видання. Тим часом його останнє журналістське розслідування знову не дало матеріалу для серйозної статті. Цього місяця він отримав лише гроші за останню частину роману до "Лісових новинок" (ту, в якій лісник Нікітич ловить бізнесмена, відповідального за незаконне звалище) і вирвав гонорар за оповідання. Але й цього не вистачало навіть на оплату електроенергії та газу за останній місяць. На щастя, ще був амулет. Срібна масивна прикраса блищала у світлі нічної лампи. Вона мала важити добрий чверть кілограма. Це була сувенір з останньої пригоди, але, переглянувши рахунки, Вітек зрозумів, що тільки вона може його врятувати.
Врешті-решт він вирішив, що наступного дня піде до ювеліра і продасть прикрасу. Принаймні буде з чого оплатити рахунки.
Тим часом паща срібного вовка кривилася начебто у злісній посмішці.
Цього ранку будильник не задзвонив. Так само, як і попереднього – і як кожного з двох тижнів. Капітана Рися розбудило лише яскраве полуденне сонце. Він кілька разів перевернувся з боку на бік, але сухість у роті та головний біль, який пронизував мозок, наче надто старанний кріт, швидко вигнали його з ліжка.