— Я почав досліджувати, що відбувається, – продовжував видатний економіст, – через знайомого знайомої, яка працює в "Мостосталі". Виявилося, що велику частину продукції крадуть зі складів ті компанії, які надають послуги на території підприємства. Про це знає тільки керівництво, але не реагує. Вони тримають їх у кишені. Але про що я...? Ага, потім, контролюючи згадані компанії, я дійшов до фінансових агентств, трастових фондів, рахунків у Швейцарії. Частину товарів вони обмінюють на готівку, яка потім зникає. Решту завантажують на потяги на залізничних колійних відгалуженнях і вивозять до секретних складів. Цілі великі таємні склади, пане. Тільки вони могли зробити щось такого масштабу. Адже вони мають своїх скрізь, у кожному уряді. Ви думаєте, що в цьому немає? Та де там! Єврей на євреї, пане. І масонами керує.
Вітек постукував пальцями по столу. Розмова ставала все більш неприємною.
— Ну, а ось фотографії з мого розслідування. Документи "Мостосталв", кількох фіктивних фірм та фотографії їхніх людей. О, подивіться, який у нього горбатий ніс. А тут... Тут ми маємо фотографії одного зі складів.
"Чорт!" – ледь не вирвалося у журналіста. Останні фотографії були надзвичайно знайомі.
— Коли... Коли і де ви це зробили? – запитав Вітек.
— На старому залізничному роз'їзді, неподалік від міста. Минулого вівторка. Потім я вирішив, що маю достатньо матеріалів і що настав час, щоб преса зайнялася цією справою. То як? Займеться?
Преса, однак, не відповіла, зайнята аналізом деталей фотографій.
— Ви мене чуєте? Ви берете цю справу? Напишете статтю? Бо люди повинні дізнатися, що вони нас знищують. Що через цих червоних злодіїв ми тягнемося в хвості, замість того, щоб бути справжнім тигром Центральної Європи. То як?
— Беруся, – напівпритомно відповів Вітек. — Надішліть мені копії всіх документів. Ви одержите свою статтю.
Весна розквітла на повну серед барвистого галасу тих, що прогулювалися, різнобарв'я сувенірних кіосків і пташиних співів. Вулиці і парки заповнили натовпи людей. Для міських голубів почався "жирний" час. Куди не полетиш, там обов'язково сидить мати з малою дитиною, яка бажала б покормити пташку, або ж пенсіонерка, яка не поскупилася б на шматочок бублика. Так що нічого дивного, що голуби, які зимою не висовували дзьоб з криївок, зараз вилізли усюди, мов щури у середньовіковому місті.
Не інакше було і в самому центрі міста, на напівкруглому променаді, брукована стрічка якого вінчала острів зі старою церквою. Там було повно голубів. Прилетів навіть один ворон.
Рракс'Твіл'Ідрвін, хоча через свої незначні розміри його часто приймали за грака, був гордою твариною. Адже йому було понад тисячу років! Він пам'ятав часи, коли місто ще було плутаниною смердючих лоєм хатин, а його мешканці займалися переважно розбиванням голів членів племені з іншого боку річки. Не дивно, що Рракс звик дивитися на людей зверху вниз. Зрештою, він жив і займався магією ще до народження їхніх пра-пра-пра-пра-пра-прадідів.
Різні народи приходили і йшли, а він залишався. Він уже кілька разів бачив, як одна мова замінювала іншу, а такий ось прапор — такий от. Тож не дивно, що люди були для нього мало важливою частиною міста: пил і бруд, які будь-якого дня могли звідси зникнути.
Того дня він дивився з даху церкви на людей, що прогулювались і які щедро розкидали птахам крихти. Вся набережна була вже повна голубів.
Спочатку Рракс тільки розсміявся. Еех! Дурні, самі годують цих жирних, безмозких птахів, які потім сруть їм на машини, вікна і навіть голови. Однак відчуття голоду в шлунку швидко перевело його думки в інше русло.
Еех, останнім часом було погано з хорошою їжею! Зарано для фруктів чи зерна, комахи ще не вилізли, миші сиділи в норах, доїдаючи зимові запаси. Не трапилося навіть жодного хом'яка, який би втік з дому. Ось так, типовий худий весняний день. Тим часом шматки хліба і свіжих рогаликів, розкидані по всій набережній, спокушали апетитним біленьким кольором.
Рракс'Твіл'Ідрвін переступив з ноги на ногу. Честь честю, але в животі стукотить...
Врешті-решт він не витримав. Ворон озирнувся навколо, щоб перевірити, чи в околиці немає якогось знайомого дивовижа. Потім злетів прямо на тротуар і почав відштовхувати голубів. Безцеремонно дзьобав їх по шиях, бив по головах крилами. Менші, боязкі птахи швидко почали відступати.
"Чергова перемога цивілізації та інтелекту", — подумав Рракс, розігнавши конкурентів на всі чотири сторони світу. Потім почав видзьобувати крихти з щілин між бруківкою.
Тим часом Рафал Вітковський повертався додому прогулянковим трактом. Він щось бурмотів собі під ніс, явно задумливий. Хлопець помітив ворона в той момент, коли ледь не наступив йому на хвіст.
— Це ти, Рракс? — в його голосі звучало здивування.
"О, чорт!" — подумав птах. – "Промах!".
— Радий тебе бачити, але... що ти тут взагалі робиш? – продовжував Вітек.
Ворон не відповів, сором'язливо втупивши погляд у власні кігті.
— Ти голодний? Слухай, треба було зайти до мене або до Янека. Ти завжди отримав би сухарик чи щось таке.