Клара уявила себе на
Крі сиділа на засніжених сходах школи міс Едвард. Було темно. Усередині й зовні. Вона дивилася вперед, не помічаючи, як сніг налипає на шапці й плечах. Збоку стояла сумка з костюмом сніжинки. Туди вона запхнула і свій табель успішності.
З усіх предметів найвищий бал.
Її вчителі перешіптувалися, хитали головами й нарікали на те, що такі мізки були змарновані на таку недолугу істоту. «Страшенне неподобство!» — зауважила одна з них, а решта розсміялися з цього дотепу. Але не Крі, яка випадково проходила повз.
Учителі погодилися, що треба суворо поговорити з тим, хто образив її так сильно, що вона не могла промовити жодного слова чи подивитися в очі, — хай хто б це був.
Зрештою Крі встала й потихеньку попростувала до центру Монреалю. Її рівновагу порушували слизькі круті тротуари та майже непосильна вага шифонового костюма сніжинки.
Йдучи через «Огілві», Клара не знала, що було гіршим — сморід від нещасного безхатька чи нав’язливий запах парфумів в універмазі. Коли вп’яте якась струнка молода дівчина бризнула на неї парфумом, Клара мала відповідь. Запах парфумів дратував навіть її.
— Давно час, бляха-муха. — Рут Зардо підійшла до Клари. — Ти схожа на торбешницю. — Вона підставила Кларі свої щоки для поцілунку й сама розцілувала її в обидві щоки. — А від тебе смердить.
— Це не від мене, це від Мирни, — прошепотіла Клара і кивнула в бік подруги, що стояла поруч, махаючи рукою в себе під носом.
Сьогодні поетеса прийняла її тепліше, ніж зазвичай.
— Ось, купуй. — Рут простягнула їй примірник своєї нової книжки. «Я — СУПЕР». Я навіть підпишу її для тебе. Але спершу ти мусиш її купити.
Висока, сповнена почуттям власної гідності, спираючись на ціпок, Рут Зардо пошкутильгала назад до свого маленького столика в кутку величезного універмагу, щоб чекати там, поки хтось попросить її підписати книжку.
Клара пішла й заплатила за книжку, а потім узяла автограф. Вона знала всіх присутніх. Там були Ґабрі Дюбо і його партнер Олів’є Брюле. Ґабрі, великий і пухкий, явно махнув на себе рукою й насолоджувався кожним з’їденим шматком. Йому було трохи за тридцять, і він вирішив, що з нього досить бути молодим, бадьорим геєм. Ну, бути геєм не зовсім досить. Поруч із ним стояв Олів’є, вродливий, стрункий та елегантний. На відміну від свого темноволосого партнера, він був блондином і зараз займався тим, що знімав волосинки з шовкової водолазки, явно шкодуючи, що не може повернути їх на місце.
Рут даремно їхала на презентацію аж до самого Монреалю. Єдиними відвідувачами тут були мешканці Трьох Сосен.
— Це марна трата часу, — мовила вона, схиливши свою коротко стрижену сиву голову над книжкою Клари. — Ніхто з Монреалю не прийшов, жодна клята людина. Тільки ви. Яка нудьга.
— Що ж, красно дякую тобі, стара шкапо, — сказав Ґабрі, тримаючи своїми великими руками дві книжки.
— От і добре. — Рут підвела очі. — Це книгарня, — промовила вона дуже повільно й голосно, — вона для людей, які вміють читати. Це не громадська лазня.
— Дуже шкода.
Ґабрі виразно подивився на Клару.
— Це від Мирни, — сказала вона, але оскільки Мирна була на протилежному боці вулиці й розмовляла з Емілі Лонґпре, довіру до себе Клара втратила.
— Принаймні ти перекриваєш сморід поезії Рут, — зауважив Ґабрі, тримаючи примірники «Я — СУПЕР» якнайдалі від себе.
— Педик, — огризнулася Рут.
— Відьма, — відказав Ґабрі, підморгуючи Кларі.
—
— Salut, mon amour[19]. А що то в тебе ще за книжка? — запитала Клара.
— Сісі де Пуатьє. Ти знала, що наша нова сусідка написала книжку?
— Господи, це означає, що вона написала більше книжок, ніж прочитала, — сказала Рут.
— Я взяв її онде. — Ґабрі показав на купу білих книжок у кошику для залишків від тиражів.
Рут презирливо пирхнула, але потім замовкла, усвідомивши, що, мабуть, не мине й кількох днів, як її невеличка колекція талановитих, вишуканих віршів приєднається до лайна Сісі в тій літературній труні.
Серед людей, які зібралися, були також Три Грації[20]з Трьох Сосен: Емілі Лонґпре, мініатюрна й елегантна, у вузькій спідниці та блузці, із шовковим шаликом на шиї; Кей Томпсон, найстарша з трьох подруг, зморщена, змарніла, схожа на картоплину, якій було понад дев’яносто років і від якої тхнуло скипидарною маззю для розтирання; і Беатріс Меєр, із рудим неслухняним волоссям і пухким тілом, погано прихованим під просторим бурштиновим каптаном і масивними прикрасами на шиї. Матінка Бі, як її називали, тримала в руках примірник книжки Сісі. Вона повернулася й глянула в бік Клари, лише на мить. Але цього було достатньо.
