Вона поглянула на нього, більше не намагаючись приховати свої почуття, але зробила те, що їй сказали. Енергійно працюючи, вони втрьох відкопали його «вольво» за лічені хвилини, хоча сніг продовжував намітати.
— Досить. — Він смикнув дверцята і кинув шкребок і лопату в салон. Лем’є і Ніколь перебігли на інший бік машини, навипередки поспішаючи зайняти пасажирське сидіння. — Залишайтеся тут, — наказав Ґамаш, перш ніж зачинити дверцята й рушити з місця. Колеса крутилися, намагаючись зчепитися з дорогою. Раптом машина повільно покотилася вперед. Глянувши в дзеркало заднього виду, Ґамаш побачив Лем’є, який, зігнувшись, усе ще стояв на тому місці, звідки він штовхнув машину. Ніколь, руки в боки, стовбичила позаду.
Серце Ґамаша калатало, але він змушував себе не тиснути на газ. Снігу випало так багато, що ставало важко відрізнити дорогу від бездоріжжя. Піднявшись на пагорб по дю Мулен, він завагався. Двірники несамовито працювали, ледве встигаючи зчищати сніг. Намети все росли й росли, і він розумів, що зупинятися надовго не можна, бо машина застрягне. Але який обрати шлях?
Старший інспектор вискочив з автівки і став на дорозі, дивлячись то в один, то в другий бік. Куди їхати? До Сен-Ремі? До Вільямсбурга? Куди?
Він постарався опанувати себе й заспокоїтися. Не рухатися та прислухатися до власних відчуттів. Нічого. Лише завивання вітру та холодний сніг, що заліплював обличчя. Жодної підказки. Ні стіни з написом, ні голосу, що шепотів би крізь вітер. Але залунав голос у його голові. Ламкий, різкий, чіткий голос Рут Зардо:
Скочивши назад у машину, Ґамаш поїхав так швидко, як тільки можна було, до Вільямсбурга, туди, де прощені й ті, хто прощає, мали зустрітися знову. Але чи не запізниться він?
Як довго пролежав там цей лист?
За якийсь час, що здався Ґамашеві вічністю, у його полі зору з’явився Легіон-Хол. Проминувши будівлю, старший інспектор повернув праворуч. І побачив машину. Ґамаш не знав, відчувати полегшення чи жах. Він зупинився позаду й вискочив з автівки.
Стоячи на вершині невеликого пагорба, він дивився на озеро Брюм. Вітер жменями кидав сніг йому в лице та засліплював очі. Удалині, у паузах між шквалами, він ледве міг розгледіти три постаті, що насилу просувалися засніженим озером.
— Намасте, намасте, — повторювала Матінка знову і знову, доки її губи не пересохли, не потріскалися й не почали кровоточити, і вона не змогла більше говорити. Слово застрягло в горлі, і вона повторювала його подумки. Але воно продовжувало вислизати, рятуючись від жаху в її серці та ніяк не знаходячи собі місця. Матінка замовкла й залишилася наодинці зі своїм страхом і зневірою.
Кей з усіх сил намагалася триматися, але в неї вже підкошувалися ноги. З обох боків її підтримували подруги, як і було все її життя. Чому вона не розуміла цього дотепер? Чому їй знадобилося стільки часу, щоб усвідомити це? І тепер, у кінці її шляху — бо це був кінець, — вона повністю залежала від них. Вони вдержували її, підтримували й мали провести до наступного життя.
Вона розгадала свою загадку. Чому її батько та його друзі кричали «До біса Папу!», коли йшли на смерть.
На це запитання не існувало відповіді. То були його слова, його життя, його шлях і його смерть.
У неї було своє життя. А вона витратила його до останку, намагаючись збагнути те, що не мало до неї жодного стосунку. Вона так і не зрозуміла сенсу тих слів, але вона й не повинна була розуміти. Вона мала розгадати загадку власного життя і власної смерті.
— Я люблю вас, — прохрипіла вона, але вітер украв її слова, і вони полетіли геть. Її подруги нічого не почули.
Ем підхопила Кей, і вони втрьох, спотикаючись, прямували озером далі. Матінка вже більше не тремтіла, не було навіть чутно її плачу, лише хурделиця завивала.
Вони вже майже прийшли. Ем не відчувала ні рук, ні ніг. Єдиною втіхою було те, що їй уже ніколи не доведеться терпіти поколювання, коли відходитимуть зашпори. Крізь шум вітру вона почула щось стороннє. Через озеро до неї долинали звуки самотньої скрипки.
Ем розплющила очі, але нічого не побачила — усе навкруги було білим.
Вона вже на льоду.
Арман Ґамаш стояв на березі. Дикий вітер налітав із гір, нісся через озеро, повз трьох жінок, повз засипаний снігом майданчик для керлінгу та місце, де загинула Сісі. Він набував ще більшої люті, вбираючи в себе весь біль і жах, хльостав по обличчю. Ґамаш важко дихав і стискав лист Ем, білий папірець, невидимий на тлі білого снігу, що оточував його з усіх боків. Як і трьох літніх жінок, старшого інспектора огорнула біла імла.
