— Досить, Сісі, — пролунав чоловічий голос, такий лагідний і слабкий, що його майже не було чутно крізь шквал образ, що сипалися на дівчинку.
— Вона твоя донька. Поглянь на неї! Товста, потворна й лінива! Як і ти. Ти збожеволіла, Крі? Не сповна розуму? Так? Так?
Натовп застиг на місці, ніби ховаючись від монстра та мовчки благаючи: «Будь ласка, будь ласка, хтось зупиніть її! Хто-небудь!».
— І ти розгорнула свій різдвяний подарунок, егоїстко!
— Але ж ти казала, що я… — пролунав у відповідь слабкий голос.
— Я, я, я! Це все, що я від тебе чую! А ти хоч раз подякувала мені?
— Дякую за шоколадки, матусю! — Голос і сама дівчинка згасли до такої міри, що, здавалося, ось-ось узагалі зникнуть.
— Запізно. Це не рахується, якщо я мушу благати!
Кінець речення вони ледь розчули, бо Сісі пішла стежкою, цокаючи підборами, ніби пазурами.
Прихожани стояли, не в змозі вимовити ні слова. Поруч із Кларою Ґабрі почав повільно наспівувати низьким голосом, а потім ледь чутно прозвучали слова старої колядки: «Стогін, зітхання, кров і смерть. І холод могильного каменя»[35].
Вони втекли від чудовиська. Натомість воно зжерло перелякану дитину.
—
Будинок Емілі, просторий старий котедж, обшитий деревом, стояв навпроти будинку Морров, по той бік луки. Олів’є зупинився за колом світла з її ґанку, зрівноважуючи на тарелі приготованого на парі лосося.
Наближаючись до котеджу Ем, особливо вночі, Олів’є завжди зачаровувався. Це було схоже на прогулянку в ті казки, які він читав із ліхтариком під ковдрою, — повні заплетених трояндами котеджів і маленьких кам’яних містків, розпалених вогнищ і щасливих пар, що трималися за руки. Його втішений батько думав, що син читає «Плейбой», але той робив дещо приємніше і небезпечніше. Він мріяв про день, коли створить цей казковий світ для себе. І йому це вдалося, принаймні частково. Він сам став феєю[37].
Олів’є дивився на будиночок Ем, на його яскраве світло і уявляв, що потрапляє просто в книжку, яка частенько заспокоювала його, коли світ здавався холодним, жорстким і несправедливим. Тож він усміхнувся й попрямував до оселі, тримаючи в руці свою різдвяну пожертву. Він ішов обережно, щоб не послизнутися на льоду, прихованому під тонким шаром снігу. Чистий білий сніг був водночас і красивим, і небезпечним. Ніколи не знаєш, що криється під ним. Квебекська зима здатна як зачарувати, так і вбити.
Люди приїжджали й несли їжу на знайому кухню, ставили в піч купу запіканок і пирогів. Тарілки, повні зацукрованого імбиру, вишень у шоколаді та фруктів у цукровій глазурі, стояли на буфеті поруч із пудингами, тістечками та печивом. Маленька Роз Левеск витріщилася на bûche de Noël[38], традиційне різдвяне поліно, зроблене з бісквітного тіста і вкрите густою глазур’ю, а її крихітні пухкенькі пальчики перебирали скатертину з вишитими на ній Санта-Клаусом, оленями та різдвяними ялинками. У вітальні Рут і Пітер готували напої. Рут скористалася нагодою й налила собі віскі в посудину, яку Пітер використовував як вазу.
Діти Вашонів сиділи біля освітленої вогнями ялинки, читаючи надписи на горі яскраво загорнутих подарунків і шукаючи серед них свій. Камін розгорівся, як і дехто з гостей. У їдальні розкладений стіл ломився від запіканок і
Олів’є приніс до столу цілого пареного лосося. Для дітей, які, залишившись без нагляду дорослих, напихалися цукерками, зробили пунш.
Саме так Емілі Лонгпре проводила зазвичай свій
— Тобі допомогти?
— Ні, люба. Я просто хочу переконатися, що всі почуваються щасливими.
— Ми завжди тут щасливі, — щиро запевнила її Клара.
Вона розцілувала Ем в обидві щоки, одразу відчувши смак солі. Цього вечора Ем плакала, і Клара знала причину її сліз. На Різдво будинки заповнювали не лише живі, а й ті, хто вже давно покинув цей світ.
