— Що це? — нарешті заговорив Ґамаш, указуючи на величезний гриб, що височів над місциною, наче застиглий вибух крихітної атомної бомби.
— Це нагрівальний елемент, сер. Як ліхтарний стовп, тільки він випромінює тепло.
— Я бачив такі на
— Як і більшість. А це промисловий. Такі використовуються взимку на відкритих будівельних майданчиках і на деяких спортивних заходах. Гадаю, його позичили в хокейної ліги у Вільямсбурзі. Вони грають більшість своїх матчів на відкритому повітрі, і кілька років тому провели великий збір коштів, щоб побудувати трибуни і щось придбати, аби глядачі не мерзли.
— Ви родом із цих місць?
— Так, сер. Я виріс у Сен-Ремі. Моя сім’я переїхала, але я після поліцейського коледжу повернувся сюди.
— Чому?
Чому? Це питання здивувало Лем’є. Ніхто не питав його про таке. Чи це була перевірка, якась каверза з боку Ґамаша? Він подивився на великого чоловіка, що стояв перед ним, і вирішив, що, напевне, ні. Ґамаш не був схожий на людину, якій потрібні витівки. І все ж, найкраще було дати дипломатичну відповідь.
— Я хотів працювати в Сюрте й подумав, що, влаштувавшись тут, отримаю перевагу, оскільки знаю багатьох місцевих.
Ґамаш якусь мить спостерігав за ним. Незручна пауза минула, і він повернувся, щоб подивитися на обігрівач. Лем’є трохи розслабився.
— Він, напевне, електричний. Електричний струм, який убив мадам де Пуатьє, ймовірно, від нього. Проте вона була дуже далеко від обігрівача, коли зомліла. Цікаво, може, обігрівач мав поганий контакт, і мадам де Пуатьє якимось чином доторкнулася до нього і змогла зробити кілька кроків, перш ніж впала? Що ви думаєте?
— Можна висувати здогадки?
Ґамаш засміявся.
— Так, але не кажіть інспектору Бовуару.
— Тут люди постійно використовують генератори, щоб виробляти електрику. У кожного є генератор. Думаю, можливо, що хтось під’єднав її стілець до генератора.
— Тобто скористалися стартовим дротом, причепивши до неї два затискачі? — Ґамаш намагався приховати недовіру, та це було важко. — Хіба вона цього не помітила б?
— Ні, якщо вона спостерігала за керлінгом.
Здавалося, молодий агент Лем’є і старший інспектор Ґамаш по-різному ставилися до керлінгу. Ґамашеві цей вид спорту подобався рівно настільки, щоб дивитися національний фінал по телевізору. Для канадця це був майже обов’язок. Але він ніколи не захоплювався грою. І він би точно помітив, якби Рейн-Марі раптом увімкнула генератор і прикріпила до його вух два величезні затискачі типу «крокодил».
— Ще якісь ідеї?
Лем’є похитав головою і спробував створити враження, ніби глибоко замислився.
Жан Ґі Бовуар відірвався від криміналістів і приєднався до Ґамаша, який тепер стояв біля обігрівальної лампи.
— Від чого вона живилася, Жане Ґі?
— І гадки не маю. Ми обробили її дактилоскопічним порошком і сфотографували, тож якщо хочете, можете торкатися.
Двоє чоловіків обійшли навколо лампи, по черзі нахиляючись і підводячи голову, наче два монахи під час короткочасного паломництва.
— Ось вимикач.
Ґамаш натиснув на нього і, що не дивно, нічого не сталося.
— Ще одна загадка, — усміхнувся Бовуар.
— Це коли-небудь закінчиться?
Ґамаш подивився на агента Лем’є, що сидів на трибуні, хукав на свої змерзлі руки й щось занотовував у блокноті. Шеф попросив його впорядкувати свої записи.
— Що ти про нього думаєш?
— Лем’є? — перепитав Бовуар, і його серце завмерло. — Нормальний.
— Але…
Звідки він знав, що є «але»? Уже не вперше Бовуар сподівався, що Ґамаш таки не читає його думок. Серед них багато непотребу. Дідусь не раз казав йому: «Не лізь сам у свою голову,
Бовуар засвоїв урок. Він дуже нечасто копирсався у власних думках і ще рідше зазирав у голови інших. Він віддавав перевагу фактам, доказам, речам, які міг побачити, помацати й потримати в руках. Він залишив розмірковування для сміливіших людей, таких як Ґамаш. Але тепер він замислився, а чи не знайшов шеф способу проникнути в його мозок. Він знайшов би там багато чого ніякового. Чимало порнографії. Фантазії щодо агентки Ізабель Лакост. Навіть щодо агентки Іветг Ніколь, невдахи-стажистки, яка працювала в них близько року тому. Ця фантазія включала розчленування. Але якби Ґамаш понишпорив у думках Бовуара, щодо себе він знайшов би лише повагу. А якби копнув достатньо глибоко, врешті-решт знайшов би кімнату, яку Бовуар намагався приховати навіть від самого себе. У тій кімнаті чатували страхи Бовуара, огидні й зголоднілі. І там, зібгавшись, заховавшись під страхом відторгнення та близькості, сидів страх одного дня втратити Ґамаша. А поруч із цим страхом, у цій потаємній кімнаті, сиділо щось інше. Там ховалася любов Бовуара, яка, прагнучи захиститися, скрутилася в крихітний клубочок і закотилася в найдальший куток його свідомості.
— Мені здається, він занадто старається. Щось не так. Я не довіряю йому.
