— Це тому, що він захищав селян, які намагалися допомогти мадам де Пуатьє?
— Звісно, ні, — збрехав Бовуар. Він ненавидів, коли йому заперечували, особливо молодші за нього. — Він просто здавався розгубленим. А офіцер управління поліції Квебеку не має справляти такого враження.
— Але його не вчили розслідувати вбивства. Він як лікар, якому раптом довелося когось оперувати. Теоретично він повинен уміти це робити, і він, напевне, краще підготовлений, ніж кондуктор в автобусі, але він не хірург. Я не впевнений, що впорався б добре, якби мене раптом перевели до відділу боротьби з наркотиками чи до відділу внутрішніх розслідувань. Підозрюю, що без помилок не обійшлося б. Ні, я думаю, що агент Лем’є спрацював непогано.
«Ну ось, — подумав Бовуар, — знову!»
— Непогано — це не достатньо добре, — сказав він. — Ви встановлюєте дуже низьку планку, сер. Це відділ убивств. Елітний підрозділ Сюрте.
Він бачив, як Ґамаш наїжачився — він завжди так робив, почувши такі слова. З якоїсь незбагненної для Бовуара причини Ґамаш опирався констатації очевидного факту. Це визнавало навіть найвище керівництво. До відділу вбивств потрапляли найкращі з найкращих. Найрозумніші, найхоробріші, люди, які прокидалися щоранку, щоб залишити затишну домівку, цілували своїх дітей і вирушали у світ, щоб свідомо полювати на людей, які свідомо вбивали. Там не було місця для слабких. А стажисти за своєю природою були слабкими. Слабкість призводила до помилок, а помилки — до жахливих наслідків. Убивця міг утекти, щоб убити знову, можливо, навіть агента Сюрте. Можливо, навіть тебе, можливо… — двері злегка прочинилися, і з добре захованої кімнати виліз упир — можливо, Армана Ґамаша. Одного дня його вб’є потреба допомагати молодим агентам. Бовуар грюкнув тими потаємними дверима, але хвиля обурення на чоловіка, що стояв перед ним, уже встигла його охопити.
— Ми це вже проходили, сер, — його голос тепер був жорстким і сердитим. — Ми команда. Ваша команда, і ми завжди будемо робити те, що ви просите. Але, будь ласка, будь ласка, не просіть нас про це.
— Я не можу, Жане Ґі. Я знайшов тебе в підрозділі в Труа-Рів’єр, пам’ятаєш?
Бовуар закотив очі.
— Ти сидів серед очерету в кошику.
— Серед марихуани, сер. Скільки, разів вам повторювати, то була марихуана. Наркота.
Я сидів зі стосами конфіскованого нами наркотику. І то був не кошик, а відро. З KFC[60].І я не сидів у ньому.
— Тепер мене мучитиме сумління. Я сказав суперінтенданту Бребо, що знайшов тебе в кошику. О боже! Але ти ж пам’ятаєш? Ти був похований там живцем під стосами речових доказів, а чому? Тому що ти так усіх дратував, що тебе постійно відправляли до тієї кімнати.
Бовуар згадував ту зустріч щодня. Він ніколи не забуде, як його врятували. Цей велетень, що зараз стояв перед ним, бездоганно одягнений, із підстриженим сивим волоссям і глибокими карими очима.
— Ти був знуджений і озлоблений. Я взяв тебе до себе, коли ти був нікому більше не потрібний.
Ґамаш говорив так тихо, що ніхто не міг почути. І говорив зі щирою любов’ю. Бовуар раптом згадав урок, який завжди поспішав забути. Ґамаш був найкращим із них, найрозумнішим, найхоробрішим і найсильнішим, бо повсякчас був готовий сам лізти у власну голову, відчиняти там усі двері, заходити в усі темні кімнати. І налагоджувати дружні стосунки з тим; що він там знаходив. Також він заходив до темних, прихованих кутків свідомості інших. Влазив до голів убивць. І протистояв будь-яким монстрам, що нападали на нього. Він побував у місцях, про існування яких Бовуар і гадки не мав. Тому Арман Ґамаш і був їхнім шефом. Його ватажком. І тому він любив його. І тому кожного дня Жан Ґі Бовуар щосили намагався захистити цього чоловіка, який чітко давав зрозуміти, що не хоче й не потребує захисту. Дійсно, кожного дня Ґамаш переконував Бовуара, що захист спотворював реальність і був оманою. Захист лише затуляв йому очі на жахи, що прямували йому назустріч. Краще бачити їх і бути готовим зустріти, а не намагатися сховатися за бронею, яка все одно не захистить. Принаймні від тих, на кого вони полюють.
— Але ось що я тобі скажу, Жане Ґі. — Тепер Ґамаш усміхався широко та щиро, — якщо тобі не потрібен агент Лем’є, я його візьму. Я не буду тобі його нав’язувати.
— Гаразд, беріть його, але не приходьте до мене плакатися, коли з’ясується, що він убивця.
Ґамаш розсміявся.
— Мушу визнати, я не раз помилявся з вибором, особливо останнім часом, — він мав на увазі агентку Іветт Ніколь, але імені так і не назвав, — та цього разу я впевнений, що не схиблю. Усе ж краще ризикнути, ніж жити в страху.
Ґамаш поплескав Бовуара по руці так невимушено й лагідно, що в Бовуара мало не перехопило подих. А потім він пішов, рішуче ступаючи по льоду, киваючи іншим слідчим. Він прямував до агента Робера Лем’є, щоб зробити цей день найщасливішим у житті молодого чоловіка. Дивовижним чином змінити його майбутнє. Усю його кар’єру.
