— Цілком можливо. Смерть від електричного струму… — задумливо промовив Пітер. — Так, запах був. Барбекю.
— Знаєш, тепер, коли ти про це сказав, я теж пригадала, — з відразою промовила Клара. — Там був такий переполох, що важко щось пригадати.
— Саме про це я вас і хочу попросити, — сказав Ґамаш, даючи знак Лем’є, щоб робив нотатки.
Пітер провів їх до затишної вітальні і кинув у камін березову колодку. Кора спалахнула, полум’я охопило колодку, затріщало й застрибало. Ґамаш знову побачив підлогу з широких соснових дощок медового кольору, вікна, що виходили на сільську луку, піаніно й забиту книжками шафу, що займала одну зі стін. Перед каміном стояв диван, а по боках були приставлені два м’які крісла. На пуфах перед кріслами лежали старі газети, журнали, розгорнуті книжки. У знайомій Ґамашеві кімнаті все залишалося, як і раніше, єдиною відмінністю була величезна, пишно вбрана ялинка, що солодко пахтіла. Клара принесла на таці чай і печиво, і всі четверо вмостилися біля вогнища. Надворі сідало сонце, і на тьмяному небосхилі збиралися хмари.
— Із чого б ви хотіли почати?
— Почнімо із сьогоднішнього ранку, будь ласка. Я так розумію, був спільний сніданок?
— У будинку Королівського канадського легіону, на вулиці Ларрі у Вільямсбурзі. Ми з Пітером приїхали туди раніше, щоб допомогти з організацією. Сніданок влаштували, щоб зібрати кошти для госпіталю.
— Ми приїхали туди близько сьомої ранку, — підхопив Пітер, — там до нас приєдналися ще кілька волонтерів. Мирна Ландерс, Емілі Лонґпре, Бі Меєр і Кей Томпсон. У нас уже все відпрацьовано. Ми з Кларою розставляємо столи та стільці, поки інші готують каву та розкладають їжу.
— Річ у тім, що зранку на День подарунків, після різдвяних застіль, люди зазвичай не такі вже й голодні. Вони платять десять доларів і отримують сніданок, — пояснила Клара. — Ми з Пітером готуємо їжу, Ем і Кей подають до столу. Хоча Кей уже років сто, вона все ще примудряється допомагати, але тепер здебільшого сидячи.
— Наприклад, командує всіма навколо, — докинув Пітер.
— Вона ніколи не командує тобою. Це моя робота, — сказала Клара. — Добровільна.
— Вельми громадянська позиція.
Пітер стражденно всміхнувся.
— А що робили інші? — запитав Ґамаш.
Запитання здивувало Лем’є. У нього ось-ось закінчиться блокнот, якщо вони й надалі так детально обговорюватимуть те, що сталося за кілька годин до вбивства. Він намагався писати щільніше.
— Хто залишився? — звернувся Пітер до Клари. — Мирна Ландерс і Бі Меєр.
— Бі? — перепитав Лем’є.
— Її звуть Беатріс, але всі називають її Бі. — Пітер вимовив для Лем’є ім’я по буквах.
— Узагалі-то, всі називають її Матінкою, — зауважила Клара.
— Чому? — запитав Ґамаш.
— А ви вгадайте, — відповіла Клара.
Лем’є подивився на боса, чи не роздратував його легковажний і фамільярний тон Клари, але той усміхався.
— Що робили під час сніданку Мирна і Бі? — запитав Ґамаш.
— Прибирали в перервах за тими, хто вже поїв, і розносили каву та чай, — згадав Пітер.
— О, так, — сказала Клара, — Славнозвісний чай Бі. Якийсь трав’яний настій. Гидота. Я не проти чаю. — Клара продемонструвала їм свій кухоль. — Навіть не хочу думати про те, що входить до того, яким Матінка пригощає щороку. Вона просто дивачка. Ніхто ніколи не п’є його, а вона наполегливо його пропонує.
«Між благородною наполегливістю і божевіллям тонка грань», — подумав Ґамаш.
— Чи були там мадам де Пуатьє та її родина?
— Я точно не знаю, — відповіла Клара, на хвилину замислившись. Ми весь час готували їжу, тож не мали змоги визирати в зал.
— Чи не сталося під час сніданку чогось незвичайного? — запитав Ґамаш.
Пітер і Клара задумалися, а потім похитали головами.
— Цього року Пітер уперше грав у команді Ем, тож він пішов рано.
— На той час, як я вийшов на вулицю, Ем і Матінка вже були на озері. Це прямцем униз по дорозі, потім направо. Приблизно п’ять хвилин ходи від Легіон-Холу.
— А інші члени команди не зачекали на вас?
— Так, Жорж зачекав. Він був другим чоловіком у нашій команді. Він теж цьогоріч уперше грав у керлінг.
— Який Жорж?
— Сіменон, — промовив Пітер і всміхнувся у відповідь на підняту брову Ґамаша. — Знаю. Прокляттям його матері була любов до читання.
— І вона прокляла свого сина, — додав Ґамаш[64].
— Ми з Жоржем пішли до озера Брюм і зустріли там Ем і Матінку. Біллі Вільямс уже розчистив лід, щоб ми могли кататися, а трибуни він поставив за кілька днів до Різдва.
— Лід був достатньо міцним?
— Так, і давно. До того ж це близько до берега, і я гадаю, Біллі завжди перевіряє товщину льоду своїм буравом. Він дуже обачний чоловік, наш Біллі.
— Що ще ви помітили на озері?
Пітер замислився. Він згадав, як стояв на узбіччі дороги, дивлячись на невеличкий схил, що вів до засніженого озера. Матінка Бі з Ем стояли біля своїх стільців.
— Стільці, — промовив Пітер. — Матінка, Ем і Кей завжди приносять стільці, щоб сидіти біля обігрівальної лампи.
— Скільки стільців було сьогодні вранці? — запитав Ґамаш.
— Три. Два стояли близько до лампи, третій — трохи попереду.
