Бовуар опустив погляд на свої нотатки. Він не знав, із чого, власне, почати. Звісно, йому не хотілося повторювати, що це був дивний, навіть, можливо, божевільний спосіб скоєння вбивства. Старший інспектор Ґамаш уже знав це. Усі це знали. Але вчора вдень докторка Шерон Гарріс наголошувала на цьому кілька разів.
— Не думаю, що ви розумієте ситуацію до кінця, інспекторе. Погляньте на це.
Докторка Гарріс зняла біле простирадло з жертви. На холодній жорсткій каталці лежало холодне жорстке тіло жінки. На її обличчі застигла злість, і Бовуар засумнівався, чи впізнає цей вираз її сім’я. Шерон Гарріс кілька хвилин кружляла навколо жінки, вказуючи на цікаві місця, наче некрополітка[84], що проводила екскурсію.
Тепер, на ранковому брифінгу, він роздав більше фотографій — їх зробила докторка Гарріс під час розтину. Поки всі їх розглядали, у кімнаті запала тиша.
Ґамаш уважно подивився на знімки, а потім передав їх агентці Лакост. Він злегка повернувся на стільці, схрестив ноги й уперся поглядом у вікно. На вулиці падав сніг, вкриваючи машини та будинки, налипаючи на гілки дерев. Ця ідилічна картина різко контрастувала з плакатами й розмовами в приміщенні старого залізничного вокзалу. З місця, де він сидів, було видно арочний кам’яний міст, що з’єднував їхній берег річки Белла-Белла з Трьома Соснами. Час від часу повільно та безшумно проїжджав автомобіль — сніг приглушував усі звуки.
У приміщенні пахло дров’яним димом, кавою в картонних стаканчиках, відчувався припах глазурі та мускусний дух старих книг. Або розкладів руху поїздів. Тут колись був залізничний вокзал. Із часом забуте, як і багато інших полустанків уздовж Канадської національної залізниці, село Три Сосни знайшло вдале застосування старій будівлі з дерева та цегли.
Ґамаш підніс руку, зігріту кавою, до носа. Ніс був холодним. І трохи мокрим. Якби він був собакою, це було б чудовою ознакою. Проте кімната прогрівалася, і після холоду нічого не могло зрівнятися з приємним відчуттям тепла, що повільно огортало все тіло.
Саме так зараз почувався Арман Ґамаш. Щасливим і задоволеним. Він любив свою роботу, любив свою команду. Він не піднімався по службових сходинках у поліції Квебеку, та змирився із цим, бо не був честолюбним. Арман Ґамаш тішився своїм життям.
До того ж зараз тривала одна з його улюблених частин роботи. Сидіти з командою і з’ясовувати, хто міг скоїти вбивство.
— Бачите її руки? А ноги? — Бовуар підняв угору кілька фотографій із тілом. — Вони обвуглені. Хтось зі свідків повідомляв про запах? — запитав він Ґамаша.
— Так, але запах був ледь чутний, — підтвердив Ґамаш.
Бовуар кивнув.
— Докторка Гарріс це підозрювала. Вона чекала, що буде запах. Горілої плоті. Більшість жертв ураження електричним струмом, яких вона бачила останнім часом, мали очевидніші ознаки. Від деяких навіть дим ішов.
Кілька слідчих відділу вбивств здригнулися.
— Буквально, — сказав Бовуар. — Більшість людей у таких випадках гинуть через високовольтні дроти. Це працівники гідроелектростанцій або технічні працівники, або ж люди, які випадково доторкнулися до одного з таких дротів. Дроти зриває буревієм, вони падають і… пуф! Смерть настає миттєво.
Бовуар зробив паузу. Тут Арман Ґамаш нахилився вперед. Він знав Жана Ґі Бовуара достатньо добре, щоб розуміти: той не вдавався до театральних ефектів. Навіть зневажав їх. Однак від коротких пауз він отримував неабияке задоволення. Вони майже завжди його видавали. Подібно до брехуна, який прочищає горло перед тим, як збрехати про щось важливе, або гравця у покер, який потирає носа, Бовуар транслював важливу новину після драматичної паузи.
— Докторці Гарріс не траплялася смерть від низької напруги вже більше ніж десять років. Автоматика поклала цьому край. Вона каже, що це майже неможливо.
Тепер уся увага була прикута до Бовуара. Навіть техніки, поглинуті своєю роботою хвилину тому, сповільнили темп і зупинилися, щоб послухати.
Майже неможливе вбивство.
Пончики й кава повиснули в повітрі на півдорозі до рота, фотографії лежали на столі, дихання, здавалося, зупинилося,
— Майже, — повторив Бовуар. — Щоб це спрацювало, мали зійтися разом кілька обставин. Сісі де Пуатьє повинна була стояти в калюжі. Посеред замерзлого озера за мінус десяти за Цельсієм вона мала стояти у воді. Вона мусила доторкнутися до чогось під напругою голими руками. Голими руками. — Він підняв руки вгору, наче команді відділу вбивств треба було нагадати, який вигляд мають руки. — Знову ж таки, на морозі вона повинна була зняти рукавички. Потім вона мусила доторкнутися до єдиної у всій місцині речі, що була під напругою. Але навіть цього було недостатньо. Струм повинен був пройти через її тіло і через ноги в калюжу. Погляньте на свої ноги.
Усі дивилися на нього.
— Ноги, ноги. Подивіться на свої ноги.
Усі обличчя пірнули під стіл, окрім Бовуара. Арман Ґамаш нахилився і подивився на свої черевики. Верх був нейлоновий, а всередині були шари тінсулейту та повсті.
— Подивіться на підошви, — досадував Бовуар.
Усі знову нахилилися.
— Ну?
