Агентка Ніколь ледве встигла звернути з головної дороги, коли її машину занесло на засніженому повороті. Вузька другорядна дорога вела до Трьох Сосен. Ґамаш не запросив її зупинитися в готелі, але вона все одно приєдналася б до них, навіть якби довелося платити за номер із власної кишені. У Монреалі, після розмови з пихатою директоркою приватної школи, де вчилася Крі, агентка Ніколь поїхала додому, щоб забрати валізу й трохи побути зі своїми родичами, що зібралися в крихітному, суворо впорядкованому будинку.
Її батько завжди в таких випадках нервував і наказував дочкам ніколи не згадувати сімейну історію життя в Чехословаччині.
Зростаючи в бездоганному будиночку в східній частині Монреалю, Ніколь спостерігала за прийомами справжніх парадів із далеких родичів, друзів і друзів друзів, які приїжджали до них жити. Утім, ті паради були значно більше схожі на кортежі. Юрби людей дерлися у двері, усі в чорному, із кам’яними суворими обличчями, вимовляючи слова, яких дівчина не розуміла, і затягуючи у свою орбіту весь світ. Вони вимагали, кричали, плакали та скаржилися. Вони приїздили з Польщі, Литви та Угорщини, а юна Іветта слухала їх і доходила висновку, що кожен має послуговуватися своєю власною мовою. Никаючись біля дверей тісної, сповненої метушні вітальні, яка колись була такою затишною і спокійною, дівчинка силувалася зрозуміти, про що йдеться. Спочатку новоприбулі були з нею доброзичливими, потім, коли вона не реагувала, починали підвищувати голос і зрештою вже кричали англійською про те, яка вона лінива, дурна й нешаноблива. Її мати, колись така лагідна і добра, теж втрачала терпіння й усіляко лаяла її. Мовою, яку вона добре розуміла. Так маленька Іветта Ніколева стала іноземкою. Усе своє життя вона перебувала на узбіччі. Прагнула бути своєю, але розуміла, що це неможливо, коли навіть її мати на боці інших.
І тоді вона почала хвилюватися. Якщо навіть її домівка була такою незрозумілою та заплутаною, то що чекало на неї за її стінами? А якщо її не розумітимуть? А раптом щось трапиться, а вона не зрозуміє, що їй робити? А раптом їй щось знадобиться? Хто їй дасть потрібне? Тож Іветт Ніколь навчилася брати.
— Отже, ти знову працюєш із Ґамашем? — запитав її батько.
— Так, сер.
Вона усміхнулася йому. Він був єдиним, хто взагалі заступався за неї в дитинстві. Єдиним, хто захищав її від тих вторгнень. Він ловив її погляд, махав їй рукою і давав іриску в шарудливій целофановій обгортці. Він радив їй розгортати цукерку, сховавшись подалі від допитливих і жадібних очей. То був їхній секрет. Від батька Іветт засвоїла, що таємниці важливі і їх треба зберігати.
— Ніколи не розповідай йому про Чехословаччину. Обіцяй мені! Він не зрозуміє. У поліції Квебеку потрібні лише корінні квебекці. Якщо він дізнається, що ти чешка, тебе виженуть. Як дядька Сола.
Її нудило від самої думки про те, що її порівнюють із дурнуватим дядьком Солом. Недоумкуватим дядьком Солом Ніколевим, який не зміг утриматися в чеській поліції і захистити сім’ю. І тому вони всі загинули. Крім її батька, Арі Ніколева, її матері та невдоволених і озлоблених родичів, які перетворили їхню оселю на вбиральню, звалюючи на молоду сім’ю все своє лайно.
У маленькій, охайній дальній спальні Арі Ніколев спостерігав, як його донька пакує валізу з найпохмурішим, найнепривабливішим одягом, який можна було знайти в її шафі. За його порадою.
— Я знаю чоловіків, — сказав він, коли вона запротестувала.
— Але в цьому я не матиму привабливого вигляду. — Вона тицьнула пальцем у купу одягу. — Ти ж казав, що я маю сподобатися Ґамашеві.
— Сподобатися, а не закохати його в себе. Повір, у цьому ти йому сподобаєшся.
Коли вона відвернулася, щоб знайти свою косметичку, він засунув у валізу кілька ірисок. Увечері вона знайде їх. І подумає про нього. І якщо пощастить, ніколи не дізнається про його маленьку таємницю.
Не було ніякого дядька Сола. Від рук комуністів ніхто не гинув. Не було благородної та доблесної втечі через кордон. Він усе вигадав багато років тому, щоб заткнути роти родичам дружини, які отаборилися в їхньому будинку. Це був його рятувальний човен зі слів, який тримав його на плаву в морі їхніх бід і страждань. Справжніх страждань. Навіть він це визнавав. Але йому потрібні були власні історії про свої героїчні поневіряння.
І тому, зачавши маленьку Анжеліну, а згодом Іветту, він зачав дядька Сола. Дядько Сол мав урятувати сім’ю, проте не спромігся на це. Вражаюче гріхопадіння Сола коштувало життя всій вигаданій родині Арі.
Він знав, що повинен усе розповісти Іветт. Знав, що історія, яка почалася як його власний рятувальний човен, стала якорем для його маленької дівчинки. Але вона боготворила його, і захоплений погляд її сірих очей був для Арі Ніколева найжаданішим за все.
