Ґамаш мовчки дивився на неї. Його глибокі карі очі випромінювали мир і спокій. Клара знала про всі жахіття, які він бачив тими очима: убитих і понівечених жінок, дітей, чоловіків. Він бачив насильницьку смерть щодня. Жінка поглянула на його руки, великі і виразні, й уявила всі жахливі речі, які йому доводилося робити тими руками. Переносити тіла передчасно померлих людей. Боротися за своє життя та життя інших. А найтяжчим було, мабуть, стискати пальці в кулаки й стукати у двері близьких. Повідомляти новини й розбивати їхні серця.
Ґамаш підійшов до сусідньої стіни й побачив найдивовижніші витвори мистецтва. Посудинами в цьому випадку були дерева. Клара зобразила їх високими, схожими на гарбузи, соковитими та стиглими. Здавалося, що вони тануть від надлишку свого внутрішнього тепла. Вони світилися. Буквально сяяли. Пастельні кольори нагадували Венецію на світанку — теплу, вимиту й поважну.
— Ваші картини чудові, Кларо. Вони випромінюють світло. — Ґамаш повернувся і вражено подивився на жінку, наче побачив її вперше. Він знав, що Клара була проникливою, сміливою та співчутливою. Але старший інспектор не усвідомлював, що вона була настільки талановитою. — Хто-небудь це бачив?
— Перед Різдвом я віддала своє портфоліо Сісі. Вона дружила з Дені Фортеном.
— Власником галереї? — уточнив Ґамаш.
— Найкращої у Квебеку, а може, і в Канаді. Він має зв’язки з музеями сучасного мистецтва в Монреалі та Нью-Йорку. Якщо йому сподобаються ваші роботи, про вас заговорять.
— Це ж чудово! — зауважив Ґамаш.
— Та не зовсім. Він розкритикував мої роботи. — Клара відвернулася, не в змозі дивитися будь-кому в очі, визнаючи свій провал. — Так сталося, що Сісі і Фортен опинилися в «Огілві» якраз тоді, коли я була там на презентації книги Рут. Ми зустрілися на ескалаторі. Я їхала вгору, а вони спускалися. Я чула, як Сісі пошкодувала, що Фортен вважає мої картини аматорськими та банальними.
— Він так і сказав? — здивувався Ґамаш.
— Ну, не він, а Сісі. Вона повторювала його слова, а він їй не заперечував. Потім ми роз’їхалися, і не встигла я отямитися, як опинилася за дверима. Дякувати богу за торбешницю.
— Яку торбешницю?
Чи варто їй розповісти все Ґамашеві? Та вона вже почувалася так, ніби з неї здерли шкіру і вдарили батогом, вона вже не мала сил і далі терпіти сором перед цим чоловіком, хай навіть він слухав її, наче вона була єдиною людиною на землі. Вона не могла зізнатися йому, що сприйняла ту волоцюжку за Бога.
Чи вірила вона в те?
Клара на мить замислилася. Так. Відповідь була простою і зрозумілою. Так, вона все ще вірила, що на Різдво на холодних, темних, благословенних вулицях Монреалю вона зустріла Бога. І все ж, на її думку, вона вже достатньо осоромила себе тієї ночі.
— Звичайна волоцюжка, нічого особливого. Я пригостила її кавою, і мені стало краще. Такі речі якось допомагають, вам не здається?
«Допомагають, та не всім, а лише добрим і співчутливим людям», — подумав Ґамаш.
Він зрозумів, що Клара щось приховує, але вирішив не тиснути. До того ж це не обов’язково стосувалося справи, а Арман Ґамаш не наважувався порушувати чиїсь кордони просто тому, що мав таку можливість.
— Сісі бачила вас, знала, що ви могли почути її слова?
Клара зробила вигляд, що замислилася, хоча мала відповідь, ще відтоді, як побачила Сісі на ескалаторі.
— Так, ми ненадовго зустрілися поглядами. Вона бачила мене й знала, що я все почую.
— Це, напевне, було жахливо.
— Якщо відверто, я думала, що в мене серце зупиниться. Я справді сподівалася, що Фортену сподобається моя творчість. Мені й на думку не спадало, що може бути інакше. Я сама винна, що жила фантазіями.
— Коли людину штрикають ножем, вона не винна, що їй боляче.
Ґамаш поглянув на її обличчя, на її міцно стиснуті, з побілілими кісточками кулаки, звернув увагу на її важке дихання — вона наче накачувала себе. Старший інспектор знав, що Клара Морров була доброю, дбайливою і толерантною. Якщо Сісі де Пуатье викликала таку реакцію у Клари, то які почуття вона повинна була збудити в інших?
І він додав ім’я Клари до довгого списку підозрюваних. Що вона ховала глибоко в таємній кімнаті, яку тримала замкненою та прихованою навіть від самої себе? Що визирнуло до нього з тієї глибокої тиші кілька хвилин тому?
— Десерт! — вигукнув Ґабрі, просунувши голову в студію.
— Як ви гадаєте, хто вбив Сісі? — поцікавилася Мирна, облизуючи виделку і роблячи ковток густої темної кави. Від щойно звареної свіжомеленої кави й шоколадного торта з помадкою в Мирни майже запаморочилося в голові.
— Гадаю, спершу я маю з’ясувати її справжнє ім’я, — зізнався Ґамаш. — Я думаю, що вбивця ховається в її минулому.
Він розповів їм про Сісі та її вигаданий світ. Ґамаш говорив глибоким і спокійним голосом, як старий казкар. Друзі присунулися ближче й утворили коло. У світлі каміна їхні обличчя сяяли, мов бурштин. Вони іди торт і сьорбали каву, і що більше усвідомлювали всю глибину тієї таємниці та обману, то ширше розплющували очі.
