— Кава буде готова за кілька хвилин, — повідомила Клара, вішаючи вологий рушник на спинку стільця.
Кімната вже наповнилася густими ароматами свіжозвареної кави та насиченого шоколаду.
— Покажете мені свою майстерню? — запитав Ґамаш у Клари, сподіваючись відійти від торта якнайдалі й подолати спокусу встромити в нього палець. — Адже я так і не бачив ваших робіт.
Вони попрямували через кухню до навстіж відчинених дверей майстерні Клари. Розташована поруч майстерня Пітера була зачинена.
— То на випадок, якщо муза надумає втекти, — пояснила Клара.
Ґамаш із розумінням кивнув. Він пройшов до центру великої, захаращеної студії Клари й завмер.
У студії скрізь були розстелені шматки брезенту, а в повітрі затишно пахло олійною фарбою, акрилом і полотном. В одному кутку стояло старе, потерте крісло, а стоси журналів про мистецтво слугували столом, на якому стояла брудна чашка з-під кави. Ґамаш неквапливо повернувся й зупинився, втупившись у стіну, на якій висіли три картини.
Він підійшов ближче.
— Це Кей Томпсон, — сказав він.
— Угадали. — Клара підійшла до нього. — А це Матінка. — Вона вказала на наступну роботу. Портрет Емілі я продала докторці Гарріс, але подивіться сюди. — Вона повернулася до протилежної стіни, де висіло величезне полотно. — Усі троє.
Ґамаш став перед зображенням трьох літніх жінок, їхні руки сплелися в дивний спосіб, і складалося враження, ніби вони заколисують одна одну.
Це була напрочуд складна робота, із нашаруваннями світлин, живопису і навіть якимись написами. Посередині була зображена Ем: вона різко відкинулася на спинку крісла й безтямно сміялася, а двоє інших жінок підтримували її і теж сміялися. Клара відтворила особисту мить в житті жінок, їх щемливу близькість. Вона закарбувала їхню дружбу і взаємозалежність. Вона оспівувала любов і турботу, яка виходила за межі приємних спільних обідів і привітань на дні народження. Ґамашеві здавалося, що він зазирає в душу кожної з них, і це проникнення в три душі водночас було майже нестерпним.
— Я називаю цю картину «Три Грації», — сказала Клара.
— Бездоганно, — прошепотів Ґамаш.
— Матінка — Віра, Ем — Надія, а Кей — Милосердя. Мені набридло бачити Грацій завжди гарними й молодими. Я вважаю, що мудрість приходить із віком, життям і болем. І розумінням того, що має значення.
— Картина закінчена? Здається, ніби ви залишили місце ще для когось.
— Ви дуже проникливий. Вона закінчена, але в кожній своїй роботі я намагаюся залишити трохи простору, якусь тріщину, щілину.
— Навіщо?
— Вам видно напис на тлі? — Вона кивнула в бік картини.
Старший інспектор зробив крок уперед і надів окуляри.
Ґамаш прочитав рядки вголос.
— Гарно. Мадам Зардо? — спробував вгадати він.
— Ні, Леонард Коен[116]. У всіх моїх роботах є якась ємкість. Посудина. Іноді вона невиразна, а іноді має чіткі обриси. У «Трьох Граціях» її добре помітно.
Однак Ґамаш нічого не помічав. Тоді він відійшов від роботи й побачив те, про що говорила Клара. Тіла трьох жінок утворювали посудину, схожу на вазу, а вільне місце, яке він розгледів одразу, було тріщиною, що мала впустити світло.
— Я роблю це для Пітера, — тихо сказала вона. Спочатку Ґамаш подумав, що він не розчув, але вона продовжувала, наче розмовляла сама із собою: — Він як собака, як Люсі. Дуже відданий. У всьому однолюб. У нього одне захоплення, одне хобі, один друг, одне кохання. Я — його кохання, і це лякає мене до смерті. — Вона повернулася й подивилася в задумливі карі очі Ґамаша. — Він виливає в мене всю свою любов. Я його посудина. Але раптом у мені з’явиться тріщина? Раптом я розіб’юся? Або помру? Що він робитиме?
— То все ваше мистецтво досліджує цю тему?
— Здебільшого воно про недосконалість і мінливість. У всьому тріщина знайдеться.
— Саме крізь неї світло ллється, — відгукнувся Ґамаш.
Старший інспектор подумав про Сісі, яка так багато написала про світло, просвітлення та осяяння і вважала їхнім джерелом досконалість, але Сісі не можна було й близько порівнювати з жінкою, що стояла поруч і була по-справжньому світлою людиною.
— Пітер не розуміє. І, мабуть, ніколи не зрозуміє.
— Ви коли-небудь малювали Рут?
— Чому ви питаєте?
— Ну, чесно кажучи, коли думаєш про недосконалість і тріщини, вона перша спадає на думку…
Він розсміявся, а за ним і Клара.
— Ні, не малювала, і знаєте чому? Я боюся. Гадаю, що її портрет міг би стати моїм шедевром, і мені лячно за нього братися.
— Боїтеся, що у вас не вийде?
— Угадали. А ще в Рут є щось жахне. Я не впевнена, що хочу так глибоко заглядати їй у душу.
— Ви зможете, — сказав він, і Клара повірила йому.
